«Я люблю Суми. Моя душа тут. Тут моє дитинство пройшло. І я б хотіла тут прожити своє життя», — говорить Анна Шевченко.
У вихідні вона прокидається до дев’ятої ранку, щоб вийти на вулиці рідного міста. Щосуботи рівно о дев’ятій Анна зупиняється та закликає сумчан долучитися до загальнонаціональної хвилини мовчання. А в неділю — привозить гарячі обіди людям, які потребують допомоги.
Згадати і усвідомити
Щодня о 8:55 у телефоні Анни спрацьовує нагадування. За п’ять хвилин сумськими вулицями лунатиме стукіт метронома. Жінка відкладає всі справи, щоб вшанувати пам’ять загиблих у російсько-українській війні.
«Для мене це щоденне нагадування про людей, яких ми втратили. Під час хвилини мовчання я поіменно згадую кожного зі свого оточення, хто загинув за ці роки. Ця хвилина дозволяє хоча б на мить зупинитися, згадати й усвідомити, що хтось віддав життя, аби ми могли жити далі. І це стосується не лише військових, а й цивільних».
З 2024 року Анна щосуботи виходить на вулиці Сум, нагадуючи містянам про важливість вшанування пам’яті загиблих. Нині волонтерка підтримує всеукраїнську громадську ініціативу «Вшануй» та закликає місцевий бізнес долучатися до хвилини мовчання. До ініціативи вже приєдналися кав’ярні, магазини та спортивні комплекси. У закладах розмістили таблички-нагадування про те, що о 9:00 тут вшановують пам’ять загиблих, а працівники на хвилину зупиняють роботу. За словами Анни, так вдається формувати культуру пам’яті.
«На жаль, багатьом потрібен зовнішній поштовх. Вони бачать людей із табличками, зупиняються, а потім приїжджають на роботу і розповідають про це колегам. Так інформація поширюється далі».
Щоранку за кілька хвилин до дев’ятої сумські гучномовці оголошують загальнонаціональну хвилину мовчання. Під стукіт метронома та Державний Гімн України все більше сумчан зупиняються.
Втім, не в усіх районах міста чути це оголошення. Разом з іншими сумчанами Анна зверталася до міської влади, повідомляла про несправні гучномовці та особисто перевіряла, чи працює система оповіщення в різних районах міста. Та попри це у місті ще залишаються вулиці, на яких не чути гімн України, як і сповіщення про безпекову загрозу для міста.
Вісім років неділь
Паперові стакани швидко наповнюються гарячим супом. Поруч збирається невелика черга. За кілька метрів хтось піднімає уламок російського КАБу, що пів години тому впав неподалік.
«Аню, а ти можеш наступного разу, будь ласка, принести борщ?» — питає один із чоловіків.
Щонеділі о десятій ранку на одному й тому самому місці на Анну чекають люди. Уже вісім років поспіль волонтерка привозить гарячі домашні обіди тим, хто потребує допомоги. Вона розливає суп по паперових стаканах, роздає кожному свою порцію й запитує, як справи.
«Кажуть, у мене найкращий борщ, який вони їли. І ти розумієш, наскільки такі дрібнички можуть означати дуже багато».
Тривалий час Анна готувала обіди власноруч. Нині їй допомагають кухарі. Вони варять перші страви, а волонтерка разом із друзями забирає великі термоси, купує хліб, солодощі та фрукти. До свят обов’язково додають щось особливе — паски на Великдень, мандарини взимку чи інші невеликі подарунки.
«Хочеться, щоб люди відчули не лише ситість, а й турботу. Ми вже так звикли одне до одного, що часто я чую «До неділі». Це вже традиція. Я не можу від неї відмовитися. Вони завжди чекають, і я знаю їх усіх. Вони для мене важливі».
Коли Анна виїжджає із Сум у справах, ця традиція не переривається. Замість неї гарячі обіди роздають друзі, яких вона заздалегідь просить підмінити.
Я люблю Суми
Повномасштабне вторгнення Анна зустріла у рідному місті.
У перші дні вона разом із подругою возила гарячий чай захисникам та допомагала насипати пісок у мішки для блокпостів.
«Памятаю, привезли два термоси, а вони так швидко все розібрали, що ми поїхали варити ще й повернулися вдруге. Печиво возили, усе, що могли знайти».
Під звуки боїв, повідомлення про пересування російської техніки й постійне відчуття небезпеки доводилося швидко приймати рішення та швидко. Посміхаючись Анна говорить, що тоді стала почувати себе за кермом впевненіше.
9 березня волонтерка разом із родиною виїхала із Сум одним із «зелених коридорів» до Полтави. За кілька тижнів Анна вирішила повернутися, заповнивши легкову автівку гуманітарною допомогою.
«Це були медикаменти, спальники, тепловізори, амуніція, засоби гігієни для захисників».
Згодом Анна почала також збирати продуктові набори та разом з іншими волонтерами допомагати літнім людям, які залишилися на самоті.
Після того, як Сумщину звільнили і у Сумах дещо покращилася безпекова ситуація, Анна вирішила залишатися у рідному місті.
«Я люблю Суми. Тут моє дитинство. Тут мої люди. Я хочу тут жити. Звичайно, ніхто не знає, що буде завтра. Але моя душа тут. Мені здається, це відчуття дому ніколи не зникає. Хтось знаходить себе в іншій країні, і це нормально. Але я себе знайшла саме тут. Тут моя справа. Тут мої люди. Тут волонтери, які можуть подзвонити й сказати: «Аню, давай щось робити аби закрити збір». І саме це мене тримає».
Не втратити сили
За роки війни Анна створювала збори та допомагала закривати іншим волонтерам. Найчастіше це кошти на автомобілі військових. Деякі з них Анна переганяла на схід України.
«Мені не було страшно. Я їхала з військовими та довіряла їм. Знала, що вони скажуть, якщо буде небезпечно».
На початку повномасштабного вторгнення зібрати необхідну суму вдавалося в рази швидше. Та з кожним роком закривати збори стає важче.
«Останній збір на 50 тисяч гривень ми збирали майже місяць. Увечері відкриваєш банку — там 314 гривень. Зранку прокидаєшся і думаєш: добре, сьогодні треба хоча б 315. І знову шукаєш сили писати людям».
Анна припускає, що сьогодні збори закриваються важче через виснаження. Живучи в прифронтовому місці, вона поширює збори переважно на місцеву аудиторію. За спостереженнями волонтерки, люди дедалі частіше донатять через тригер.
«Людям найбільше болить тоді, коли щось трапляється. Після ударів, після трагедій збори закриваються значно швидше. А коли ніби тихіше, люди відкладають донати на потім».
«Маленьких донатів не буває» — фраза, яку Анна за роки волонтерства повторювала не один раз. Якщо кожен, хто побачить збір, надішле хоча б кілька гривень, потрібну суму вдасться зібрати значно швидше.
«Я дуже радію п’яти чи десяти гривням. Бо розумію: людина не посоромилася допомогти. Якщо сто людей скинуть по п’ять гривень — це вже хороша сума. Не треба соромитися маленьких донатів».
За роки волонтерства Анна ловила себе на думці, що в неї опускаються руки. Довгі збори виснажують, а переживання через те, що вони рухаються надто повільно, інколи не дають заснути.
«Закриваєш збір, робиш звіт і думаєш: усе, більше не можу. Не чіпайте мене. А потім телефонують військові й кажуть: «Аню, треба ще». І ти знову починаєш. Бо розумієш, крім нас у них немає нікого. Саме ця думка мене й тримає. Війна закінчиться. Але до того часу потрібно підтримувати тих, хто нас захищає. А значить — допомагати далі».
***
«Зовнішньої мотивації надовго не вистачає, волонтерство тримається лише на внутрішній», — говорить Анна. Вона радить кожному волонтеру знайти власну внутрішню опору, яка надихатиме продовжувати свою справу.
«Я хочу, щоб моя бабуся жила у своєму будинку. Хочу, щоб мама повернулася із Польщі додому. Хочу, щоб повернулися люди, які цього хочуть, але поки не можуть. Це і є моя опора».
