Донорство довжиною в десять років
Вікторії Стеценко — 43, вона медична сестра, волонтерка, Заслужений донор України та координаторка донорського руху з Сум. Жінка розповідає, що її донорський шлях розпочався десять років тому.
«У квітні 2016 року я вперше стала донором і відтоді — це любов. Мала навіть свій вислів, що Біофарма — любов з першої донації».
З того часу це стало регулярною частиною її життя. Сьогодні за плечима — понад 170 донацій крові та плазми. Компоненти крові жінка здає не лише в Сумах, а й під час подорожей по Україні. Розповідає, що їй цікаво порівнювати рівень тих чи інших центрів.
До донорства її привів випадок у родині та волонтерство в дитячій гематології.
«Вперше прийшла, коли мене покликав мій товариш. І так співпало, що моя похресниця тоді мала потребу в донорстві. З часом, будучи волонтером в дитячій гематології, я до кінця зрозуміла, наскільки важливі переливання крові та плазми. Я бачила, як оживають пацієнти після цих процедур».
Жінка додає, що її родина двічі потребувала допомоги донорів, і для неї було здивуванням те, що в Києві було дуже складно знайти цих людей. Тому зараз Вікторія не лише сама займається цією справою, а й надихає інших доєднуватися.
«Серед деяких людей є міфи про ці процедури, наприклад, думки про те, що під час донорства можна підхопити якусь хворобу. Проте єдине, що дає здача крові та її компонентів — покращення здоров’я, гарний настрій та найголовніше — відчуття, що ти рятуєш чиєсь життя. За десять років моя думка так і не змінилася».
День народження у донорському кріслі
Двадцятирічна Варвара родом із Сум, а нині живе в Ужгороді. Працює кухарем, але планує вступати до медичного університету.
Дівчина розповідає, що першу донацію зробила у 18 років:
«Моїм «рушієм» для донорства стала моя мама, яка довгі роки займалася цим. Тому ще задовго до повноліття я знала, як і де я буду святкувати своє День народження і в мене аж очі сяяли від цих думок».
За трохи більше ніж два роки Варвара має 18 донацій. У Сумах вона мала досвід здачі плазми, а на Закарпатті через велику потребу здає лише кров. Тому сьогодні для неї це вже звичка.
«Зараз донорство це як стиль життя, як встати вранці почистити зуби або поснідати, це невід’ємна частина буденності. Кожного разу після цього я виходжу оновлена та заряджена на будь-яку роботу. Для когось відпочинок це салони краси, наприклад, а для мене — донорське крісло».
Вона переконана: головне — прибрати страх невідомого. Тому коли вона розповідає про донації, то в першу чергу намагається донести мету цього процесу, а в другу ‒ описує саму процедуру, аби це сприймалося легше та без стресу.
«Для мене донорство крові — це не лише про допомогу, а також про людяність у нашому суспільстві. Так ми можемо дати промінчик надії для тих, чиї рідні потребують цього. Якщо я можу допомогти, то я завжди віддам частину себе для когось і впевнена, що я на правильному шляху», — додає Варвара.
Перший крок до донорства
Олександрі Черняк — 35 років. Вона працює старшим майстром у вищому професійному училищі. А ще нещодавно вона вперше прийшла до донорського центру.
«13 червня я вперше переступила поріг донорського центру та здала плазму. Зізнаюся, хвилювання було, адже все відбувалося вперше. Проте бажання допомогти виявилося сильнішим за будь-які страхи».
Жінка розповідає, що завжди з великою повагою ставилася до людей, які є донорами. Її захоплювала небайдужість цих людей, тому зараз вона пишається тим, що стала частиною донорської спільноти.
Попри хвилювання, перша донація Олександри пройшла успішно.
«Після процедури у мене були надзвичайно світлі та позитивні відчуття. Це було відчуття внутрішньої радості, гордості й спокою. Я зрозуміла, що зробила щось справді важливе та потрібне. Це надихає і додає сил».
Тепер для жінки донорство — це крок, який варто зробити кожному, хто може.
«Хочу звернутися до всіх, хто ще вагається: якщо у вас є можливість стати донором — зробіть цей крок. Можливо, саме ваша допомога стане для когось безцінним подарунком і шансом на майбутнє. І я щиро вірю, що саме з таких вчинків починаються великі зміни у суспільстві», — підсумовує Олександра.
Чому донорська кров важлива?
У донорському центрі Biopharma Plasma у Сумах кажуть: донорство під час війни змінилося не лише кількісно, а й емоційно.
Маркетологиня центру Ганна Нікітіна пояснює: частина донорів виїхала, але багато хто продовжив здавати кров уже в інших містах.
«Сьогодні, у часи жорстокої боротьби за нашу свободу, донорство набуло особливого, сакрального значення. Кожна крапля крові наближає нашу перемогу і б’ється в серцях наших захисників, захисниць та цивільних людей», — додає Ганна.
У Biopharma Plasma збираються різні донори, але мотив часто спільний — допомога, адже потреба не зникає ні на день.
«Багато військових здає. Вони не тільки стоять на захисті наших кордонів, коли є можливість — також стають донорами крові та її компонентів. Також маємо первинних донорів, які ніколи не мали такої практики, але виявили бажання допомагати. Кров та її компоненти потрібні завжди не тільки, тому що війна, але і через інші причини. Наприклад, хвороби не поставиш на паузу».
Про донорів, які приходять роками, вона говорить із усмішкою.
«У нас є постійні донори, які роками здають кров та її компоненти. Вони говорять, що почуваються, як залежні люди: підходить час донації — і вже приходять до нашого центру зробити добру справу».
Жінка пояснює важливість крові та її компонентів.
«Всі ці компоненти неможливо синтезувати штучно, тому єдиним їх джерелом є здорова людина. Кожен компонент має свої особливості та значення. Плазма використовується для лікування хворих із тяжкими опіками, шоком або захворюваннями печінки. Еритроцити ж ‒ критично важливі при анемії, значній крововтраті чи важких травмах. А тромбоцити переливають пацієнтам із порушенням згортання крові та тим, хто проходить хімієтерапію».
Саме тому донорство залишається незамінним. Плазму, еритроцити чи тромбоцити неможливо створити в лабораторії — їх може подарувати лише людина людині.
Для когось це перша донація після довгих вагань, для когось — понад сотня процедур за плечима. Але незалежно від досвіду, усіх донорів об’єднує одна проста річ — готовність поділитися частиною себе заради чужого життя.
Авторка Юлія Колодич
