24 лютого 2022 року. О пів на п’яту ранку. Дзвінок. По ту сторону телефону звучить наказ прибути на базу. Так почалося повномасштабне вторгнення для Олега з позивним Школяр. Він родом із Новосуханівки Сумського району. До армії Олег встиг попрацювати в АТ “Сумигаз”. Потім була строкова служба, яка несподівано перетворилася на професію. Так у його житті з’явилася Державна прикордонна служба України: спочатку Сумський прикордонний загін, тепер — Краматорський загін, бригада «Форпост».
Повномасштабне вторгнення він зустрів удома. До свого підрозділу того ранку вони так і не доїхали. Прикордонники зібралися у визначеному місці та почали займати кругову оборону.
Через чотири роки після тих подій Олег уже не згадує конкретних маршрутів чи наказів. Натомість добре пам’ятає розгубленість перших годин:
«Це було так незрозуміло. Я раніше з таким не стикався. Не було розуміння, що, коли і як робити. Усі бігли, кудись заїжджали, виїжджали. Не хотілося б пережити таке ще раз».
Коли російські війська заходили на територію Сумщини, для нього це була не просто область на карті.
«Відчував, що це рідна домівка, Батьківщина. Що тут усе своє. Через це точно розумів одне — я їду захищати свій дім», — додає Олег.
Молодість у формі
Олегу було 23 роки, коли почалося повномасштабне вторгнення. Нещодавно йому виповнилося 28. Майже весь цей час минув у війні.
Каже, іноді про це важко думати.
«От саме оці молоді роки, коли треба гуляти, відпочивати, будувати життя, я провів або в армії, або вже на війні. Часом це важко сприймати. У мене контракт мав закінчитися 19 травня 2022 року, після цього я планував поїздити по світу, побачити різні країни, але так і не зміг поки що. Але взагалі іноді ставишся до цього всього з позитивом, адже розумієш, що ти не просто прогуляв своє життя, а, можливо, щось корисне зробив для своєї держави».
Про втрати Олег говорить найкоротше за всю розмову. Лише на кілька секунд замовкає перед відповіддю.
«Багато друзів забрала війна. Найважче переживати ті моменти, коли втрачаєш близьких і рідних. Війна вчить, що потрібно цінувати кожен момент у цьому житті. Бо сьогодні є, а завтра може не настати».
Те, чого бракує
За чотири роки великої війни Олег навчився сумувати не за чимось особливим. Найчастіше бракує простих речей.
«Просто десь прогулятися, відпочити, поплавати в морі. Не вистачає подорожей. Навіть не за кордон — просто подивитися цікаві місця в Україні», — розповідає військовий.
Попри це, службу він не описує як сірі будні, які повторюються знову і знову. Із усмішкою розповідає, що в армії є різні моменти, які треба пережити. Додає, що повторюваних днів немає, щоразу відбувається щось нове. А тоді пригадує завдання, яке надовго запам’ятав:
«Ще на Сумщині ми робили розвідку. Тоді почали заходити ДРГ на ділянку, а ми мали розвідати місцевість, аби виставити наші позиції та прикрити цей напрямок. Як же було моторошно спочатку йти. На такі відстані ми не ходили раніше, тому складно було почати виконувати це завдання. Проте все зробили, напрямок вдалося прикрити, а втрат на шляху не було. Але завдання звісно на той час для мене було таке… Цікаве, нове скажімо так».
Іноді це «нове» приносить відчуття, яке складно знайти в цивільному житті.
«Думаю, ніякі атракціони не дали б такого адреналіну, як війна. Хоча, звісно, не хочеться проживати саме такі емоції».
«До хорошого краще не звикати»
За роки війни багато речей стали для Олега звичними. Навіть сон.
«Ти спиш не тоді, коли хочеш. Ти спиш тоді, коли є можливість: вдень ‒ так вдень, ввечері ‒ то ввечері».
На питання, чи звик він до війни, відповідає просто:
«Людина до всього звикає. Тільки потрібен час».
Але все ж таки до деяких речей він намагається не звикати. Наприклад, до відпустки. Олег розповідає, що тепер інколи навіть вдома почувається дивно.
«Я коли приїжджаю додому, мені буває не по собі. Бо розумію, що в мене є лише 15 днів. І звикати до хорошого не варто. Бо потім усе одно треба повертатися назад».
Найважчим за ці роки він називає не службу і не бойові завдання. Найважче — повертатися після дому.
«Коли вже побув удома і треба себе зібрати та їхати назад — це найважчий момент. А от до рідних їхати завжди легко».
Війна змінила й коло людей поруч.
«Якщо коротко, то за ці роки друзі стали знайомими, а знайомі друзями стали».
Що далі?
Олег не любить планувати майбутнє. Каже, життя не раз доводило, що плани можуть змінитися в одну мить. Тому й зараз не береться вгадувати, чим займатиметься після війни.
На питання, чи закінчиться ця війна, відповідає без вагань.
«Всі війни колись закінчувалися. І ця закінчиться. Всьому свій час».
Йому було 23, коли почалася повномасштабна війна. Сьогодні йому 28. Майже вся його молодість минула у формі. І поки він не будує далеких планів, одну річ знає точно: після перемоги хоче просто відпочити біля моря. Без наказів, тривог і думок про те, що за кілька днів доведеться повертатися назад.
Авторка Юлія Колодич
У тексті використані архівні фото військовослужбовця
