Саме вони приїжджають на обстріли разом із медиками та рятувальниками, фіксують злочини російської армії та записують історії людей. Розповідають про військових і цивільних, рутину та героїзм, показують реалії війни. Про те, як працюють воєнкори на Сумщині, Трибуна.Суми поговорила з кореспондентом Суспільного.Суми Борисом Майоровим і співзасновницею Кордон.Медіа Альоною Яциною.
Небезпека поруч
Коли Борис Майоров заходить до редакції Суспільного.Суми, охоронець на вході запитує — куди сьогодні? Уже кілька років кореспондент майже щодня виїжджає знімати сюжети про військових, цивільних і війну на Сумщині.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Суспільне.Суми не припиняло роботи ані на день. Журналісти виїжджали на обстріли, хтось працював віддалено, та Борис Майоров виходив в офіс, адже тоді працював на радіо і для роботи була потрібна спеціальна апаратура.
— У нас переважно жіночий колектив і в перші дні повномасштабки основну роботу виконували саме наші кореспондентки. Вони виїжджали скрізь: на обстріли, знімали перших полонених, підбиті танки. За це їм честь і повага. Я попередив керівництво, що в разі небезпечної зйомки готовий їхати, куди треба, але наших кореспонденток було не зупинити, — говорить Борис.
Перша поїздка була у звільнений Тростянець, наступна в Боромлю. Разом із кількома журналістами з інших медіа Борис спілкувався з місцевими, шукав героїв, які розкажуть про пережите під час окупації.
Через деякий час він перевівся на телебачення остаточно й тепер знімає сюжети, пов’язані з темою війни. Говорить, радше висвітлював би мирні проблеми ЖКГ та вимкнення води, а не наслідки обстрілів.
За час великої війни впізнаваність Суспільного змінилася. Тепер, коли журналісти з цього медіа приїжджають на зйомки, усі розуміють, звідки вони. Іноді люди вже й колег із інших редакцій називають журналістами Суспільного, адже це медіа у них асоціюється з виїздами на прильоти.
Усі поїздки в редакції добровільні й від виїзду може відмовитися не лише журналіст, а й оператор чи водій. Для роботи мають бронежилети та каски. Нинішні відрізняються вагою, вони значно легші за ті, у яких кореспонденти працювали у 2022 році.
Архівні фото надані Борисом
Колись у Юнаківці, незадовго до Курської операції, Борис забув одягнути бронежилет, а коли згадав, командир, із яким він спілкувався, сказав, що тут падають КАБи, після яких не залишиться ані броніка, ані журналіста. Тож вони швидко записали сюжет і поїхали додому.
Найбільше Борис боїться безпілотників.
— Зараз реально страшно — це я суто за себе кажу. Тому що КАБ — це лотерея, прилетить не прилетить. Я навіть не думав про це. А от дрони мене лякають. Тим більше, якщо вони побачать надпис «преса» на бронежилеті, — говорить Борис.
Про подібне йому кажуть і самі військові. Буває, ходять розслаблені на локації, займаються своїми справами, раптом чують дрон — і все змінюється за секунду. Боєць, який щойно спокійно смажив цибулю і варив кашу, кидає ложку і береться за зброю.
Найближче, куди доводилось їздити Борису, це приблизно 8 кілометрів до лінії боєзіткнень. Тоді через небезпеку дронів до артилеристів їхали «по сіряку», тобто до світанку. Раптом водій закричав:
— Чого сидите, відкривайте вікна, слідкуйте за небом. Раптом щось — вискакуйте з машини.
Тоді Борис зрозумів, що це було не для сюжету. Це небезпека була поруч.
Найкращий сюжет
Про зйомки військових кореспонденти домовляються з пресофіцерами. На те, щоб записати матеріал, може піти й цілий день або ніч, як було, коли Борис поїхав знімати роботу однієї з МВГ у Сумах. Або ж вони їдуть на певну локацію і шлях до неї доволі безпечний, та через кілька тижнів ситуація змінюється і потрапити туди журналістам стає неможливо.
Знімальну групу можуть затримати на блокпосту, якщо у місці, куди вони зібралися, наразі небезпечно. Або ж доводиться довго шукати спікерів — так, одного разу на вишколі військових Борис з оператором провели цілий день, аби назбирати необхідний матеріал.
Не всі бійці погоджуються на інтерв’ю. Іноді відмовляються категорично, іноді вдається пояснити, що це необхідно і сум’янам, і підрозділу, і самим військовим, адже залишиться пам’ять, яку вже не зміниш.
Якось Борис спілкувався з військовими у бліндажі й один з чоловіків, родом із Херсону, почав розповідати свою історію. Йшлося про те, як сусіди здали його окупантам, як його викрали і як він потім знову потрапив на свободу. Борис записав цю розповідь і не помітив, що на задньому фоні інший військовий озвучував по рації якісь координати. Згодом на монтажі довелося прибирати ці фрагменти, аби вони не потрапили у загальний доступ.
У своїх інтерв’ю Борис питає у військових, що вони хочуть сказати сум’янам. Для нього важливо, аби люди дізнавалися про тих, хто воює за Сумщину.
— Найкращий сюжет — це коли у ньому моїх слів взагалі не буде. Лише інформація, куди і до кого ми приїхали. Треба набрати стільки матеріалу, аби було зрозуміло лише по тому, що говорять герої, про що йде мова. Ми йдемо до цього, — говорить Борис.
Бояться всі
На виїздах після обстрілів Борис підходить до очевидців, вибачається й питає, чи хочуть вони розповісти про те, що трапилося. Він розуміє, що людям може бути не до цього, але його робота — документувати наслідки влучань.
— Я говорю людям, що це треба фіксувати, бо росіяни розказують, що вони обстрілюють ЗСУ, а насправді вони стріляють по людських хатах. Якось ми приїхали в Краснопілля, де було влучання в будинок. Я запитав, де господарі, мені вказали на доньку вбитої жінки. Я підійшов, перепросив і сказав, що ви можете нічого не говорити, але московити скажуть, що вбили тут взвод нациків. І пані розповіла про те, як все сталося, — говорить журналіст.
Іноді людей доводиться вмовляти, іноді вони відмовляються від коментарів. Часто це відбувається через страх, що якщо їх зараз покажуть по телебаченню, то росіяни знову обстріляють це місце. Та на думку Бориса, навіть якщо вони не знімуть сюжет, повторний обстріл так само можливий, просто про нього ніхто не дізнається.
Більше бажання до спілкування можуть проявляти люди старшого віку. Також це залежить від того, чи раніше людина стикалася з журналістами. До прикладу, ті, хто має досвід, можуть відмовлятися, а ті, хто роблять це вперше — зацікавлені дати інтерв’ю.
Якось журналісти дізналися, що у селі Храпівщина, поруч із яким йшли бойові дії, продовжували жити люди. Тож вони вирішили поїхати туди — сіли до автобусу з розбитим від дрону вікном, дорогою спілкувалися з водієм та пасажирами.
Люди їхали з великими сумками — хтось віз їжу для собак, хтось корм для курей. У самому селі автобус надовго не зупинявся, висадив, забрав людей й одразу поїхав назад. Тоді журналісти зробили сюжети про водія та пасажирів, а через кілька тижнів в автобус влучив російський безпілотник. Водій вижив, та поспілкуватися з ним ще раз у кореспондентів не вийшло.
Зараз люди по-різному ставляться до висвітлення у медіа наслідків прильотів. Так, нещодавно в одному із сіл Сумської громади селищний голова відмовився давати коментарі після чергового обстрілу. Сказав, що громада була розлючена після попереднього сюжету й пов’язує наступні обстріли саме з роботою кореспондентів.
Після цієї відмови Борис спілкувався з військовими, які вкотре сказали, що росіяни обстрілюють міста і села не тому, що про них зняли репортаж, а просто тому, що вони можуть.
— Та цього людям не поясниш, — говорить Борис.
Є в Суспільного те, що вони ніколи не показують. Переважно це загиблі люди та кров. Якщо щось з цього й потрапляє в кадр, медіа це заблюрює. Борис згоден, що цього показувати не треба, у тому числі й з поваги до загиблих.
Каже, що не знає, яким має бути справжній воєнкор. Адже бояться усі: і він, і оператор, і водій. Та коли приходять до редакції Суспільного.Суми, охоронець на вході запитує — куди сьогодні? Вони називають новий напрямок, забирають бронежилети та каски й виїжджають працювати.
Говорити про Сумщину
На початку повномасштабного вторгнення Суспільне.Суми було одним із небагатьох місцевих медіа, яке виїжджало знімати наслідки обстрілів й життя на прикордонні. За рік з’явилося Кордон.Медіа, яке тепер також асоціюється із висвітленням війни на Сумщині.
Його співзасновниця і виконавча директорка Альона Яцина у 2022 році працювала радницею голови Сумської ОДА з питань медіа та комунікацій. Саме вона займалася контентом для офіційних сторінок адміністрації — це були фото та відео наслідків прильотів і деокупованих територій у Сумській області.
Навесні 2023 року разом із колегами, які вже також мали досвід роботи з темою війни, вони створили власне медіа, аби говорити про Сумщину.
— Як медійники ми добре усвідомлювали, що спочатку про територію перестають говорити, а потім вона зникає фізично, — говорить Альона Яцина.
Перший виїзд Кордон.Медіа був у Білопільську громаду, після того, як її обстріляли КАБами. І з того часу кілька разів на тиждень вони виїжджали не лише висвітлювали обстріли, а й записувати історії людей. Це були сюжети про те, як місцеві жителі облаштовують свій побут, відновлюють будинки і бізнес, продовжують жити і навчатися під загрозою обстрілів.
Альона впевнена, що за чотири роки повномасштабного вторгнення робота воєнкорів змінювалася, так само, як змінювався фронт. Це стосувалося і типів зброї, і методів ведення війни, і загрози полювання на журналістів.
Уже кілька років під час виїздів працівники Кордон.Медіа намагаються не показувати бронежилети з надписом «преса». Раніше під час роботи на прикордонні — у Басівці, Грабовському, Миропіллі вони ховали бронежилети під одягом або ж і не надягали їх, аби виглядати цивільними. Альона Яцина говорить, що вірогідність того, що росіяни відкриють вогонь по медійникам, дуже велика.
Архівні фото надані Альоною
Певний час місцеві не розуміли, навіщо воєнкори роблять свою роботу. Редакція Кордон.Медіа багато спілкувалася з аудиторією на цю тему і, за словами Альони, тепер люди ставляться до їхньої роботи з більшим розумінням. Журналістка говорить, що налаштовувати суспільство проти медійників вигідно для Росії. Адже воєнкори фіксують воєнні злочини.
Також за цей час стало легше домовлятися з військовими щодо зйомок. Якщо раніше якісь бригади йшли на співпрацю легше, а з якимись було майже неможливо поспілкуватися, то тепер цей процес став більш налагодженим.
На думку Альони Яцини, наразі на Сумщині війна висвітлюється у достатній мірі. І якщо люди не бачать чогось у медіа, то можливо, це не можна висвітлювати. Не вистачає ж регіону якісної аналітики того, що відбувається на лінії фронту.
Коли страшно — це добре
Уже майже рік Альона не працює воєнкором через стан здоров’я, та досі керує медіа й відповідає за безпеку і логістику колег. Виїжджає нині переважно, коли навчає нових воєнкорів, або ж для покращення протоколів безпеки.
Журналістка потрапляла під обстріл фосфорними снарядами, отримала хімічне отруєння і кілька контузій. Медики заборонили їй працювати у зоні бойових дій ще в 2023 році, та Альона продовжувала, допоки стан її здоров’я значно погіршився.
— Це системний вплив на організм. Ти несеш відповідальність за себе, за людей, які поруч, постійно приймаєш рішення у складних умовах. Організм фізично не вивозить, — говорить Альона.
Вона продовжувала виїжджати попри заборону лікарів через те, що не могла зупинитися. На це впливали любов до своєї роботи, адреналінова залежність і розуміння того, що вона має працювати. Певний час в редакції було правило, що Альона брала на себе найбільш складні та небезпечні зйомки.
На Сумщині найстрашніше їй було працювати, коли неподалік лягали КАБи. Потрапляли з колегами і під обстріли ГРАДами, коли приходилося ховатися біля дороги в канаві, адже не часто була можливість добігти до сусіднього будинку чи погребу.
— Коли страшно — це добре. Це значить, що ти в контакті з реальністю. Ось коли тобі не страшно — це тривожний дзвіночок. Страх — це система самозахисту організму. Без нього ти можеш наражати на небезпеку і себе, і людей, які поруч, — впевнена Альона.
Говорить, що рішення у стресових ситуаціях приймає швидко і зберігає голову холодною. Та опісля такі випадки значно впливають на стан організму. Вона намагається себе берегти, але якщо ситуація вимагає, береться до роботи.
— Я розумію, що мені робити у будь-яких кризових ситуаціях. Те, що для когось криза — для мене частина роботи. Я просто перемикаюсь на робочий режим і працюю, — говорить журналістка.
Жахи, які приносить війна
Окрім зйомок на Сумщині воєнкори Кордон.Медіа виїжджають робити сюжети про місцевих військових, які служать по всій лінії фронту: на Донбасі, Харківщині, Запоріжжі, Херсонщині. Цей проєкт задумали як місток між військовими і цивільними, аби показати, що їх чекають вдома.
Із героями матеріалів спілкуються на їхній території, бажано — під час роботи. Це вибудовує довіру. Найскладніше для Альони — цензурувати відзняте опісля. Журналістка впевнена, що всього, що відбувається на війні, людям не покажеш.
— Це настільки жахливо, що про це не хочеться говорити, це хочеться зупинити на собі. Ми дуже багато дискутуємо всередині редакції про те, чи правильно ми взагалі діємо, коли показуємо війну. Наші фотографії і відео не мають нікому нашкодити. Вони мають бути зроблені з повагою і до героя матеріалу, і до аудиторії, — говорить Альона.
Архівні фото надані Альоною
Є у Кордон.Медіа теми, за які журналісти не беруться, — це поховання, адже, на думку редакції, цей процес має відбуватися між загиблою людиною та її близькими. Також журналісти не працюють з людьми, які пережили полон, тортури чи були в окупації. Це пов’язано з тим, що такі теми психологічно важкі, а в Кордон.Медіа працюють люди, які також пройшли через багато стресу, бачать смерті та страждання людей на власні очі, деякі з них були вимушені залишити домівки.
На думку Альони Яцини, воєнкор — це універсальна людина і найважливіше, що треба мати — це психоемоційну готовність до роботи з важкими темами.
У цій професії варто враховувати витривалість і адаптивність психіки, базові реакції на стрес, готовність діяти швидко і фізичну підготовку. У Кордон.Медіа підготовка воєнкора триває приблизно пів року. За цей час людина навчається теорії і тактичній медицині, спочатку виїжджає у супроводі з іншими колегами на наслідки прильотів, потім до цивільних і лише після цього журналіста можуть допустити до роботи з військовими.
Такий фахівець має вміти фотографувати, знімати відео, спілкуватися з людьми і говорити на камеру у стані стресу, у самому епіцентрі подій. Відповідальність — велика, адже на думку Альони, воєнкори не лише фіксують реальність, а й пишуть історію для майбутніх поколінь.
Після обстрілів вони часто приїжджають одночасно з рятувальниками і медиками. Бачать поранених і неодноразово надавали їм першу допомогу. Також вони бачать загиблих. Основне правило в редакції — показати тіла так, аби їх не можна було впізнати.
— Це ті жахи, які нам приносить війна. Але коли ми не показуємо реальність того, що відбувається під час війни, ми її цензуруємо, редагуємо, ми ніби робимо війну зручною для аудиторії. Щоб тим, хто це дивиться, було комфортно, — говорить Альона.
За її словами, такі теми багато обговорюють у колі воєнкорів. Журналістка вважає, що показ неприкритого насилля матиме довготривалі руйнівні наслідки для суспільства. Та разом з тим застерігає від естетизації війни. Вона вважає, що героїчні та красиві історії важливі для пропаганди, без якої держава не вистоїть, та журналістська робота — в іншому.
