У Сумах, які щодня живуть під загрозою обстрілів та сирен, слово «безпека» давно набуло відносного значення. Проте поруч із базовими потребами виживання визріла інша, не менш гостра — зберегти дитячу душу від випалювання війною.
Сумська художниця, письменниця та ілюстраторка Світлана Качуровська вже майже 15 років навчає дітей малювати. Але сьогодні її майстер-класи — це набагато більше, ніж просто уроки живопису. Це арттерапія, безпечний простір для відвертих розмов, чаювання під гітару та спосіб перетворити дитячий біль і страх на мистецтво, яке рятує життя.
«Коли пишеш словом — ти все одно малюєш»
На запитання, ким вона відчуває себе більше — письменницею чи художницею — відповідає одразу й без вагань.
«Я себе завжди визначала як художниця. Тому що навіть коли пишеш книжки, коли пишеш словом — ти все одно малюєш зорові образи. До речі, під час війни з мене буквально виливаються верлібри — вірші без рими. Це такі жіночі думки до мурашок, усе, що я переживаю, одразу занотовую. Скоро буде збірка — дуже ніжна, душевна. Але в душі я завжди художниця».
Шлях Світлани до творчості не був вистелений підтримкою з боку родини. Вона виросла в нетворчій сім’ї, де батьки розраховували на більш «практичну» професію для доньки. Втім, потяг до малювання виявився сильнішим. Першими її «учнівськими лабораторіями» стали заходи у школі, де вчителькою працювала її мама. Там Світлана писала сценарії, малювала, співала й тренувалася залучати дітей до творення.
Сьогодні її картини продаються у професійних галереях України та за кордоном, але заняття з дітьми залишаються непорушним джерелом її власного душевного спокою.
Філософія довіри: чому дітям не можна брехати
За майже 15 років викладання дітям Світлана виробила власний педагогічний підхід, в основі якого — абсолютна повага до особистості дитини та повна відмова від радянських методів знецінення.
«Діти відчувають тебе повністю, їм не збрешеш. Щоб дитина хотіла творити, її треба мотивувати, як дорослу людину. Я завжди відношуся до дитини як до повноцінного члена суспільства. Коли я починала ходити в школу ще за Радянського Союзу, часто чули: “Замовкни, тебе ніхто не питає!”. На моїх заняттях цього немає з першого дня. Це завжди розмова двох рівних людей. Я з дітьми на “ти”, я їх вислуховую, вони довіряють мені свої проблеми після школи чи спілкування з однолітками, а в цій довірі ми творимо».
Заняття у майстерні Світлани Качуровської — це комплексна зануреність у творчу атмосферу. Тут не просто вчать тональності, світлотіні чи композиції на полотні. Тут співають під гітару, опановують музичні інструменти, п’ють чай і годинами розмовляють.
Результати такого підходу сягають далеко за межі художніх студій. Багатьох вихованців Світлана виростила з 5-річного віку, і сьогодні вони вступають до художніх коледжів та академій в Україні й за кордоном. Один із її колишніх учнів, який прийшов на перше заняття з величезним букетом троянд і манерами справжнього джентльмена, сьогодні у 17 років працює кондитером — випікає й розписує візерунками торти.
Художниця називає свій підхід близьким до арттерапії й каже, що хотіла б здобути додаткову освіту саме в цьому напрямку. Часто, за її словами, дітей до неї направляють психологи.
«У мене була ситуація, коли дитині вчителька в школі сказала: “Малювання — це не твоє, ти не вмієш красиво малювати, зупинись”. Дитина повірила в це! І коли вона на моєму занятті створила власними руками дивовижну квіточку, у неї були сльози й захват: “Я сама це зробила!”.
«Я хочу звернутися до всіх батьків і вчителів: ніколи не знецінюйте дітей! Підтримуйте їх. Якщо дитина біжить і каже: “Тату, подивись, що я намалювала!”, а він відповідає: “Боже, яка ти талановита!” — вона розквітає. А коли кажуть: “А що ти не могла лінію рівно провести?” — це залишає шрам на все життя. Взяли б самі той пензель і провели! Мистецтво — це взагалі не про ідеально рівні лінії».
Дитячі ручки проти війни: спільні картини та аукціони
Війна внесла свої корективи в життя сумських дітлахів, однак, як зазначає мисткиня, дитяча душа виявилася дивовижно стійкою. Коли під час занять лунає вибух, Світлана намагається швидко зібрати малечу й вивести в коридор, а діти нерідко самі заспокоюють її: «Світлано, чому ти так переживаєш? Все добре!».
Найбільше, чого зараз бракує сумським дітям — це живого, офлайн-спілкування. Через онлайн-навчання та постійні обмеження малеча позбавлена нормальної соціалізації. Майстерня художниці стає місцем, де знаходять нових друзів, відновлюють відчуття безпеки та вихлюпують наболілі емоції.
Для психологічного розвантаження Світлана дає дітям шматки паперу чи полотна, де вони вільні робити все, що відчувають: залишають відбитки долоньок фарбою, малюють рідні домівки, пишуть щирі, дитячі гасла: «Суми не віддамо!» або «Не пробачимо!».
З таких дитячих експресій народжуються великі спільні картини. Одна з подібних робіт, створена дитячими руками під керівництвом Світлани, була виставлена на благодійному аукціоні в Києві й продана за 40 000 гривень, які спрямували на допомогу. Діти, бачачи такий результат, відчувають власний вагомий внесок у захист країни.
Окрім цього, 17 вихованців Світлани Качуровської стали офіційними ілюстраторами спеціального випуску сумського журналу «Цукр», де намалювали власні роздуми про рідне місто — від руки та на планшетах.
На запитання, чи має мистецтво обов’язково заспокоювати дитину, Світлана відповідає, що мистецтво — насамперед про емоції, і не всі вони мають бути приємними. За її словами, важливо, щоб дитина мала можливість виразити те, що відчуває, — зокрема й негатив.
Казки без війни: принципова позиція
Окрім живопису, Світлана Качуровська відома як авторка та ілюстраторка дитячих книжок. На її рахунку — серія з п’яти опублікованих книжок про Суми (у співавторстві з Анною Коршуновою), а також власні казки-бестселери, під які, за відгуками батьків, малеча щовечора солодко засинає.
Під час повномасштабного вторгнення Світлана закінчила письменницьку академію, здобувши сертифікат, і написала нову серію дитячих казок та дорослих новел. Проте в дитячі твори тему війни мисткиня свідомо не пускає.
«У дитячих книжках теми війни немає. Це принципово. Дітям і так вистачає цього довкола. Мої казки — і для дітей, і для дорослих — про наше внутрішнє: чому важливо залишатися собою, чому не треба вдавати з себе злого, коли ти добрий, про щирість. Війна в мене відображається у дорослих верлібрах та новелах, але не в казках для малечі».
“Наче відірвали частину душі”
Війна підбирається все ближче до тих, хто створює світло, з сумом в очах ділиться Світлана. Нещодавно будівля в Сумах, де майже сім років розташовувалася дитяча художня студія Світлани, зазнала прямого влучання російської керованої авіабомби.
Приміщення, де роками лунав дитячий сміх, знищено: вибиті стіни, розтрощені меблі, завалені перекриття.
«Там усе перемололо, там просто нереально знаходитися. Я дякую Богу, що в той момент там не було ні мене, ні дітей. Перші дні після вибуху в мене був фантомний стан: я збираюся їхати в студію, бо я ж там стільки років була… А потім згадую, що її більше немає. Я стільки проплакала. Наче відірвали частину душі».
Попри втрату приміщення, Світлана Качуровська не зупинила діяльність. Зараз вона тимчасово приймає дорослих вихованців та замовників у своїй півонієвій галереї, паралельно аналізуючи ринок і шукаючи нове безпечне приміщення для дитячих груп.
На тлі постійних дискусій про те, чи доцільно витрачати ресурси на культуру під час війни, Світлана переконана: зупиняти культурні та дитячі проєкти не можна за жодних обставин.
«Мистецтво у всі часи ще більше розквітає під час війни. Не в тому плані, що ти збагатишся чи продаси більше картин. А в тому, що людина в такому хаосі та несправедливості потребує чогось більшого. Вона хоче краси, хоче виражати свої думки через творчість, музику, танці. Вона хоче бути почутою. Сумам сьогодні критично не вистачає дитячих галерей. Дитині необхідно бачити свою роботу на виставці! Коли дорослі підходять до її малюнка й кажуть: “Боже, який красивий, наче живий!” — у дитини виростають крила. Вона бачить, що потрібна, що її цінують. Після таких емоцій вона з радістю вчиться й творить далі».
Наостанок Світлана ділиться своєю головною філософією, яка допомагає триматися й дарувати надію іншим: жити в моменті й не відкладати життя на потім.
«Я не ділю життя на “до війни”, “під час” чи “після перемоги”. Треба жити в моменті. Якщо відчуваєш порив написати казку, верлібр чи картину — бери і пиши зараз. Ми не знаємо, скільки нам відведено. А для дітей зараз головне, щоб батьки частіше казали: “Я тебе люблю, я в тебе вірю, ти в мене найкращий”. Дитина, вирощена в любові, обов’язково віддасть цю любов світові».
У тексті використані архівні фото Світлани Качуровської та фото сайту “Трибуна Суми”
