«Я бачив, як занепадають Костянтинівка, Бахмут, Покровськ. Думав: чому люди звідти не виїжджають? Це ж так просто — поїхати в умовний Київ, знайти роботу і жити далі. А тепер сам залишаюся в Сумах…»
33-річний Сергій Янченко — корінний сумчанин. За освітою він фахівець із м’ясопереробки, закінчив Сумський національний аграрний університет. Проте за спеціальністю до війни попрацювати так і не довелося.
З першого дня повномасштабного вторгнення Сергій став на захист рідного міста у складі місцевої тероборони. Коли росіян вибили з області, разом із друзями доєднався до 47-го окремого батальйону, який згодом виріс у відому 47-му окрему механізовану бригаду «Маґура». Далі були важкі бої на Донбасі та Запоріжжі. Попри офіційні підстави для відстрочки, піхотинець Янченко пройшов через найгарячіші точки фронту.
Архівні фото Сергія Янченка
Сьогодні він вже два роки як цивільний — звільнився із лав ЗСУ за сімейними обставинами. Повернувся додому, одружився і вирішив шукати свій новий шлях у цивільному житті.
Архівне фото Сергія Янченка
Ідея, що зародилася в окопах
Ідея власного бізнесу зародилася у Сергія не в затишному офісі, а на бойових виходах.
«Я служив піхотинцем, ходив на штурми. Кожного разу ми експериментували з їжею, щоб вона займала мінімум місця в рюкзаку, але була ситною. Так я відкрив для себе джерки. З того часу з’явилася думка, що треба буде до цього повернутися і спробувати робити їх самому».
Пів року тому ця думка переросла у конкретний план — запустити в Сумах виробництво сушеного м’яса.
Шлях до ветеранського гранту не одразу увінчався успіхом. Заявку вдалося погодити лише з третього разу — через бюрократичні моменти.
Грантову заявку на розвиток бізнесу для ветеранів можна подати через портал «Дія», розділ «Ветеран.Про» — суми там варіюються від 250 до 500 тисяч гривень. Для оформлення треба мати детальний бізнес-план. Заявки на грант приймають двічі на місяць і вже за кілька днів після дедлайну з центру зайнятості телефонують з рішенням.
Сергію схвалили мінімальну суму — 250 тисяч гривень. За умовами гранту, упродовж пів року він має найняти щонайменше одну людину. Гроші йому не видають на руки — кошти надходять на спеціальний рахунок в Ощадбанку, відкритий під ФОП, і банк контролює кожну статтю витрат: під кожен пункт бізнес-плану потрібен договір із постачальником, який банк перевіряє перед оплатою.
Зараз ветеран чекає на зарахування коштів, вже підшукав приміщення під оренду та готується укладати угоди на закупівлю обладнання. У планах — продавати джерки і в місцевій мережі магазинів, і онлайн, хоча, зважаючи на обстановку в місті, робить ставку насамперед на інтернет-продажі. За його підрахунками, від моменту надходження коштів до перших продажів мине близько місяця — час на налаштування обладнання й тестування рецептур.
Про подальше розширення Сергій говорить обережно. “Нехай це буде комерційна таємниця” каже, посміхаючись. Але додає: харчове виробництво легко масштабувати в суміжні напрямки, якщо є бажання.
Бізнес «без прикрас» та виклики прифронтового міста
Запускати харчове виробництво у місті, де щодня лунають вибухи та є загроза відключень світла — це ризик. Сергій це добре усвідомлює. Відсутність електроенергії вимагатиме купівлі генератора, що одразу здорожчує собівартість продукції. Також непокоїть і безпекова ситуація, обстановка в регіоні останнім часом лише напружується.
Аби зробити свій бізнес «живим», Сергій активно веде сторінку в соцмережах. Там він без прикрас показує зворотний бік підприємництва: як відкрити рахунок у банку, подати документи та вирішити щоденні проблеми.
«Я хочу, аби люди розуміли, хто стоїть за цим бізнесом, знали мою історію, і щоб справа не була бездушною».
Чому Суми?
Питання, яке зараз, напевно, ставлять собі всі сумчани, Сергій теж ставив собі не раз. У день нашої зустрічі один з прильотів стався буквально поруч з місцем, де живе родина чоловіка. Але рішення лишатись — свідоме.
Сергій визнає: технології роблять фронт ближчим щороку. Він бачив, як занепадали Костянтинівка, Бахмут, Покровськ — колись теж великі, відносно безпечні міста. Тоді дивувався і питав себе, чому люди звідти не виїжджають, коли це, здається, так просто. А тепер сам лишається в Сумах.
«Можливо, після служби в армії цивільні страхи сприймаються не так гостро. Це моє місто, я не хочу нікуди їхати. Для мене Суми — це найкраще місто на землі. Я багато де був, багато де жив, але душа моя тут. Треба робити по совісті, як підказує серце. Я по життю так і поступаю».
Ідею сімейної справи підтримує дружина Сергія, яка активно братиме участь у бізнесі. Також поруч – і батьки. Вони залишаються вдома, працюють і вірять у краще — попри невтішні щоденні новини.
