Долоні дбайливо тримають зіп-пакет із сухими інгредієнтами. «Це супчик для скидів, вже скоро він зможе врятувати військового від голоду на нулі», — говорить Галина Петрівна. Вона кладе майбутній обід для захисника у коробку з незліченою кількістю таких самих зіп-пакетів. З 2022 року сумська волонтерка допомагає воїнам.
Все своїми руками
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Галина Петрівна шукала, де може бути корисною. Про волонтерський осередок почула у церкві. Так жінка доєдналася до «Сумських фей» під керівництвом Дарини Ігнатенко.
Спочатку волонтери займалися плетінням сіток, які маскують позиції військових. Згодом асортимент виробів розширився — жінки почали виготовляти кікімори та кавери. Традицією для всіх учасників волонтерського осередку стали регулярні збори на потреби військових.
«За всі роки регулярними людьми, які донатять, є в першу чергу самі волонтери. Бо щоб закрити будь-яку потребу — треба кошти. Я щомісяця роблю донат зі своєї пенсії і відверто не розумію людей, які цього не роблять. Бо якщо 200 людей хоча б по 10 гривень донатили б щодня, ми б змогли швидше допомогти захисникам», — говорить Галина Петрівна.
За чотири роки волонтерства поруч із Галиною сформувалася невеличка команда, яка допомагає військовим. «Сумські феї» здебільшого підтримують безпосередньо тих, хто перебуває на лінії бойових зіткнень. Самі волонтери називають цю ділянку фронту «мінус нуль».
«Ми зосередилися на тих, хто перебуває у гарячих точках, куди долітають лише дрони. Робимо щоденно заготовки для скидів, адже хлопці можуть бути понад місяць на позиції без доступу до їжі та води. Коли вони повертаються, ми їх ледь впізнаємо — вони можуть втратити до 30 кілограмів у вазі».
Смак дому
«Галя, Зоя, покажіть суп, який ми наготували — гороховий», — звертається Галина Петрівна до волонтерських напарниць. Жінки дістають картонні коробки. У невеликих пакетах — засушені овочі та м’ясо. Технологію сухих обідів жінки розробляли три дні, щоразу тестуючи на смак страву. Важливим критерієм було, щоб суп нагадував домашній, а також щоб ним можна було насититися без можливості залити окропом. Усі продукти спочатку відварюються, а потім проходять термічну обробку в сушарках.
«Такого супу як у нас не знайдеш. Він смакує як домашній. У кожному — сім інгредієнтів: овочі, м’ясо, сухарики і крупа. Найбільше хлопці люблять гороховий — він ситніший», — розповідає Галина Петрівна.
Волонтерки готують супи для скидів щоденно, адже процес підготовки займає багато часу. На тиждень необхідно близько 10 кілограмів м’яса. Галина Петрівна показує заготовку висушеної зелені. Її жінки підготували з двох десятилітрових відер свіжих петрушки, кропу та цибулі.
На столі лежать маленькі зіп-пакети близько 5 сантиметрів у довжину. У них — цукерка, чай або кава. Галина Петрівна бере до рук шоколадну цукерку і намагається вмістити її в крихітний пакет.
«Це для мене найскладніше — у такий маленький пакетик вмістити цю цукерку, — посміхаючись говорить вона. — Це теж на скиди готуємо. Загалом ми дуже багато формуємо таких пакетиків, бо не всі долітають…».
Знайти олігатора чи олігарха
З кожним днем збирати донати «Сумським феям» стає важче. Волонтерки намагаються закривати потреби на оснащення, техніку, медикаменти та їжу для військових, але кажуть, що тепер це займає набагато більше часу.
Очільниця осередку Дарина Ігнатенко відкриває телефон і розповідає, що щодня отримує до 100 запитів від захисників, але вдається виконати лише частину з них. На п’ятий рік повномасштабної війни допомогу збирають повільніше, і на один запит можуть йти тижні.
«Якби кожен надіслав бодай по 10 гривень, бо що це таке зараз 10 гривень? Це нічого. А по суті це квиток на наступний день життя не тільки захисників, а й нашого з вами життя у Сумах», — говорить Дарина.
Галина Петрівна мріє, аби допомога для захисників надходила вчасно, а цього зробити неможливо без донатів.
«От би нам знайти олігатора… чи олігарха, який міг би допомогти. Ми б тоді стільки всього змогли зробити», — крізь посмішку говорить жінка.
***
Галина Петрівна міцно схрещує руки, наче намагається тримати себе, аби не видати слабкість. В очах у жінки наливаються сльози, але вона відчайдушно не дає їм скотитися по щоці. За часи війни Галина втратила близьких.
«Коли б мій син не загинув, я б, мабуть, пішла за ним. Куди б він — туди й я. Я б не сиділа вдома ніколи в житті. Але мені вже 76… Тож я тут, допомагаю, аби наші хлопці жили. Війна забрала і мого зятя, і багатьох хлопців, яким ми допомагали. Зараз воюють мої онуки, племінники, і я не можу нічого не робити. Їм набагато важче, ніж нам», — говорить вона.
Волонтерки згадують одного із захисників, який загинув на війні. Він завжди радів зустрічам із Петрівною, дарував шеврони, квіти, вітав з днем народження. За роки волонтерства всі учасниці осередку вислухали незліченну кількість історій. Військові діляться, як вони переживають втрату побратимів.
«Це не можна навіть передати. Вони плачуть, і ми біля них плачемо. Вже всі нам як рідні. І коли раптом з кимось зникає зв’язок, нам стає дуже погано. А коли вони до нас повертаються, ми всі обіймаємося. Кажуть, що до нас вони наче додому повертаються».
***
На підвіконні стоїть м’яка іграшка. Галина Петрівна бере її до рук та цілує.
«У нас така традиція — її обіймати і цілувати», — говорить з посмішкою жінка. Вона розповідає, що собачка на імʼя Вася — це подарунок від військового.
Волонтерка перелічує речі, які їй дарували захисники на знак подяки. Усі вони для неї пам’ятні та цінні. Та найважливіше — знати, що хлопці живі.
