9 років тому Наталія Сушко прийшла до притулку ГО «Сумське товариство захисту тварин», аби забрати додому песика — американського спаніеля на ім’я Мілтон. Дорослий 8-річний пес мав не найкращий характер, адже прожив непросте життя через людську байдужість. Однак ні вік, ні характер улюбленця не впливали на ту любов, яка з’явилася в серці Наталі до нового члена родини. Коли жінка забирала з притулку Мілтона, вона побачила багато вольєрів, з яких визирали собачі носи. Вони ніби намагалися нарешті відчути той запах дому, де їх любитимуть. З того часу Наталя почала приходити до притулку все частіше.
«Іронічно, я боялася собак, це був надзвичайний страх. Мені здавалося, всі собаки у притулку просто існують для того, аби мене з’їсти в один момент», — жартує волонтерка.
Аби допомагати собакам, Наталя почала пильніше спостерігати за поведінкою тварин. Вона почала розуміти, що пес не проявляє агресію просто так. Найчастіше в таких випадках ним керують страх і відчуття небезпеки. З часом жінка позбулася своєї давньої фобії, яка переслідувала її ще з дитинства.
Симба
Через кілька місяців проживання у новій родині у Мілтона виявили онкологічне захворювання, і невдовзі пес помер. Родина Наталі тяжко переживала цю втрату. Згодом жінка вирішила віднайти собаку такої ж породи, і їй це вдалося. Так у сім’ї з’явився Симба.
«Совість мене мучила за те, що я купувала породисту собаку в розпліднику, адже тоді я вже активно волонтерила у притулку. Та коли я забрала Симбу, він був у важкому стані. Заводчик виявився недобросовісним, і щеня було з блохами, мало запалення вуха, у нього була неправильно сформована носова перегородка. Ці хвороби вплинули на нього, він досі має ускладнення внаслідок них. Тож ми, можна сказати, врятували його».
Симба розливається дзвінким гавкотом і вимагає, щоб його гладили, не відволікаючись на інші справи. Уже 5,7 року пес живе у родині Наталії Сушко. Нещодавно у його житті з’явився компаньйон Лис. Його Наталія забрала з притулку.
Лисеня
Минулого літа із сумського прикордоння до притулку потрапило щеня. Тоді, за словами Наталії, було багато таких цуценят, і волонтерка щодня разом із мамою та сином їздила їх годувати. Усі щенята проходили лікування та соціалізацію. Через певний час Наталія вирішила сфотографувати сина з малечею, якій треба було знайти родину. Такі дописи волонтери роблять регулярно, сподіваючись на силу соцмереж.
«Син охоче з усіма цуциками фотографувався, дуже старався і позував. Той допис, до речі, тоді гарно залетів. Та ось коли він взяв на руки Лисеня, у нього на обличчі з’явилися сльози. Він почав просити не фотографувати їх. Син дуже прикипів до Лиса і не хотів нікому його віддавати», — згадує Наталя.
Щеня Лис отримав своє ім’я завдяки окрасу, який нагадував дику тварину. Однак характер і поведінка песика, як говорить сама волонтерка, нагадували радше кошеня.
«Він дуже ніжний. Усі щенята навколо нього грайливі, а він такий спокійний. Постійно тулиться до сина і до мене. Він і зараз такий — дуже любить притулитися до тебе і ніби йому більше нічого й не треба. Ось, бачите», — Лис підходить до своєї господарки і кладе ніс на ноги Наталії. Він не спускає очей із жінки.
До родини Наталії Лис потрапив узимку 2026 року. Волонтерка говорить, що песику було до року — це вважається у собак підлітковим віком. Рішення взяти ще одну собаку було непростим. Пів року Наталя постійно думала про це, та морозна зима і прохання сина стали остаточною крапкою у прийнятті рішення.
Потрапивши у новий дім, Лис почав освоюватися. Він швидко вчився і підлаштовувався під ритм родини та характер Симби і котиків, які з насторогою спостерігали за ним перші дні.
«Брати собачку у підлітковому віці — це насправді дуже добре, адже вони охоче всьому навчаються. Лис швидко вчився у Симби, де їсти, де пити водичку, як гуляти і навіть як гавкати на інших собак», — крізь посмішку говорить волонтерка. — «А взагалі він надзвичайно чемний і розумний хлопчик. Золотий просто, дуже старається. Він ніби вдячний, що його забрали у родину».
У сім’ї Наталі Лис живе вже пів року.
Чотири коти та папуга
Окрім песиків, в оселі Наталі проживають чотири коти. Найстарша з них — кішка Мося. Вона зі своєю господаркою вже понад 14 років. За цей час Мося зустрічала багато тварин, яких волонтерка забирала до себе на перетримку. Наталя жартує, що кішка вже звикла до того, що у квартирі з’являється новий сусід, і байдуже за цим спостерігає.
«Вона все доросле життя зі мною, можна сказати. Це моя принцеса, моя кішка з моїм навіть характером. Теж така ж противна, — сміється Наталія, — вона характерна така: її гладити можна лише тоді, коли вона це дозволить».
Лис підходить до сірого кота, який поважно лежить на м’якому стільці. Пес граючись прикусує котика за вухо, а той байдуже відштовхує його лапою. Одного вечора Наталя поверталася додому і раптом побачила сумку на дереві, у якій сиділо злякане кошеня. Жінка взяла його на руки і зрозуміла, що він залишиться жити з нею. Так у родині Наталі з’явився Боня, який тепер намагається не реагувати на загравання Лиса.
Через кілька років на місці першої зустрічі з Бонею Наталя побачила чотирьох кошенят. Волонтерка забрала усіх на перетримку, обробила від паразитів і почала прилаштовувати. Трьох із них вдалося прилаштувати, а одне кошеня ніяк не могло знайти родину. Одного разу «Сумське товариство захисту тварин» організувало виставку, яка мала б посприяти прилаштуванню котів та собак. Тож Наталя взяла чорно-біле кошеня на захід. У цей день жінка зрозуміла, що не хоче його відпускати.
«Я його спочатку, щоб не прив’язатись, називала просто Кіт. Та згодом до нього прилипло ім’я Чепух. Бо він шкода просто страшна, але улюблена», — розповідає волонтерка.
У своїй лежанці тихенько дрімає кіт шоколадного окрасу на ім’я Бегемот. Він з’явився в оселі зооволонтерки у 2025 році. Бегемота привезла мама Наталі — Світлана. Жінка евакуювалася з Білопілля і забрала з собою всіх тварин: вівчарку Мажора, кота, хвилястого папугу та акваріумного сома.
«18 квітня 2024 року російський снаряд упав біля мого дому. Хвиля зруйнувала двері та пошкодила стіни мого будинку. Діти мене відправили у Суми до Наталі, а самі ще залишалися там і доглядали за тваринами. Я дуже сумувала, плакала і переживала. Хотіла додому і до своїх улюбленців. Я їх навідувала, сподівалася повернутися».
У 2025 році безпекова ситуація в Білопіллі значно погіршилася, тоді Світлана остаточно вирішила забрати тварин. Вівчарку Мажора родині довелося поселити окремо, адже у квартирі утримувати великого пса поруч з іншими улюбленцями неможливо. Акваріумного сома жінка віддала своїм старшим дітям.
Так у квартирі Наталії стали жити чотири коти, дві собаки та папуга.
Фея та п’ятсот собак
За роки волонтерства у притулку Наталія неодноразово хотіла забрати додому тварин, за якими майже щодня доглядала. Вона перераховує кілька імен собак, до яких прив’язалась. Серед них згадує Фею. Велика собака чекала на свою родину в притулку, і Наталя дуже прикипіла до неї. Але на той момент зооволонтерка була вагітною, тож не могла забрати її до себе, тим паче у квартирі вже проживав Симба. Згодом Фею прилаштували. Цю новину Наталя дуже важко переживала. Жінка згадує, як плакала та постійно бачила Фею у своїх снах.
«Ви не уявляєте, як мені було важко. Як я до неї прикипіла. А ще з новими господарями якось через час втратився зв’язок, і я дуже довго їх шукала. Потім у соцмережах вдалося знайти їх, і вони надіслали мені фото з Феєчкою», — розповідає Наталя.
На фото Наталя побачила усміхнену Фею, яка радісно гуляла полем. Разом з новими господарями собака проживає у селі. Після цього Наталя перестала бачити сни з Феєю.
Майже щодня до притулку «Сумського товариства захисту тварин» потрапляють нові собаки. Переважно це тварини з громад, наближених до зони бойових дій. Нині волонтери доглядають близько п’ятисот собак. У притулку завжди бракує рук.
«Зараз тяжка ситуація. Не вистачає людей, які б варили їсти собакам. У притулку щоденно варять по п’ять каструль на 50 літрів. А також велика потреба у вуличних парасолях для затінку та ємностях для води. І, звісно, велика потреба у ліках, м’ясі, крупах, кормах», — говорить Наталія.
У спеку притулок для собак потребує багато води. Нещодавно Наталія відзначала свій день народження. Жінка організувала збір на баклажки води. Їй вдалося зібрати 45 ємностей з водою.
Близько 3–4,5 тисячі гривень на день витрачають волонтери, аби нагодувати м’ясом тварин у сумському притулку.
«Ця сума потрібна, щоб мінімально нагодувати тварин м’ясом. Я стараюся писати дописи в соцмережах з мінімальною сумою, щоб не відлякувати людей. Бо донатів і так мало, як і прилаштувань».
Собаки, які залишаються у притулку
За місяць волонтерам вдалося прилаштувати трьох собак. За словами Наталії, це надзвичайно мало. Жінка згадує, скільки вдавалося прилаштовувати собак влітку до повномасштабної війни. Тоді волонтери організовували фестивалі з прилаштування у сумському парку. За день вдавалося знайти родини для 20 песиків.
«Ми тоді не розуміли навіть, яке це щастя. Тоді ми спокійно могли віддати собачку за місто, у прикордонні громади. Тоді й не було поняття “прикордоння”. Зараз і у Сумах рідко забирають до родин собак, ми працюємо з іншими регіонами. Шукаємо домівки песикам і за кордоном», — розповідає волонтерка.
Внаслідок бойових дій збільшилась кількість собак, які мають онкологічні захворювання. Це переважно тварини старшого віку, яких рідко вдається прилаштувати. За спостереженнями Наталії, у евакуйованих із зони бойових дій собак часто діагностують пухлини. Жінка припускає, що це наслідки стресу, який переживають тварини під час війни.
«Є випадки, які операбельні. Собачки проходять лікування і згодом живуть повноцінне життя, а є, на жаль, і такі, що ні. Багато тварин, які живуть у нашому притулку, мають хронічні хвороби. І ми розуміємо, що вони проживуть у нас усе своє життя. Такі тварини потребують догляду, лікування, обстежень, особливого харчування. На все це треба фінансування».
***
На питання, чи справді, щоб перестати боятися собак, треба взяти песика з притулку, Наталія ствердно відповідає. Жінка згадує і вигули, на яких також у притулку бракує людей. Вони допомагають соціалізуватися песикам після часто травматичних подій. Взаємодія з собаками допомагає і людям відновити свій емоційний стан.
«Гуляти з песиками — це терапія. У цей час я навіть не знаю, кому вона більше потрібна — людям чи тваринам. Мабуть, усім. Для мене ж притулок і мої тварини — це частина мого життя, без якої я себе просто не уявляю», — говорить Наталія.
