Людмила Каменська родом із Сумської області. Після 9 класу здобувала освіту в медичному коледжі, який закінчила з червоним дипломом. Саме після цього вона зрозуміла, що хоче й далі допомагати людям покращувати свій стан здоров’я. Згодом закінчила Вінницький національний медичний університет імені М. І. Пирогова за спеціальністю «Наркологія», а інтернатура включала ще й психіатрію.
«Я все життя жила з відчуттям, що бути лікарем – це моє. Мама розповідала, що я з трьох років ставила крапельниці ведмедикам і лялькам, бо колись таке побачила в лікарні. Маленьку дівчинку взагалі не лякали уколи», – пояснила Людмила.
Перша робота після університету
Вона планувала жити на заході України, бо там рідня, проте розподілення студентів після вищого навчального закладу все змінило.
Поїхала працювати наркологом у Велику Писарівку у 2002 році. Спочатку хотіла відпрацювати три обов’язкові роки як молодий спеціаліст і повернутися додому, але так склалися обставини, що я залишилася в селищі. Воно зрештою стала моїм домом, тому вже й не планувала нікуди переїжджати. Усе влаштовувало: було житло, робота. Я звикла до цього спокійного й комфортного на той час селища, – додала лікарка.
Жінка розповіла, що пропрацювала у Великописарівській лікарні близько 20 років і навіть не намагалася щось змінити. Вона відчувала, що знаходиться на своєму місці. «Здалося, ніби вищі сили почули, мої бажання», – говорила вона про свою першу й довготривалу роботу.
Працювала на посаді нарколога повний робочий день. Вона також час від часу підміняла психіатра, якщо той йшов у відпустку чи на лікарняний. Під час Covid-19 вперше отримала навички дистанційної, а потім і змішаної роботи з пацієнтами.
Насправді, мені зручніше працювати в лікарні, особливо якщо це стосується психіатрії, то більше розумієш, коли бачиш людину: як вона рухається, говорить, реагу. Очі, вираз обличчя говорять за пацієнта, – пояснила свою позицію Людмила Каменська.
Після повномасштабного вторгнення лікарня у Великій Писарівці не потребувала лікаря-нарколога, тому жінці запропонували одну четверту ставки.
«Грошей, які я отримувала за свою роботу, не вистачало на життя, тому я вирішила шукати інший медичний заклад недалеко від дому й зупинилася на Краснопіллі», – зазначила лікарка.
Як працює в Краснопіллі
У Краснопільській лікарні була вакансія реабілітолога, проте це не зупинило Людмилу, а дало поштовх до того, щоб опанувати нову спеціальність. Тепер вона працює лікаркою з фізичної та реабілітаційної медицини й на 0,5 ставки наркологом.
Моя робота полягає в тому, щоб покращити важливі для існування функції людей, які мають хронічні захворювання, допомогти їм вільно жити, не відчувати дискомфорту, вільно займатися повсякденними справами й самостійно себе обслуговувати. Загалом дуже подобається брати участь в одужанні пацієнта й бачити його позитивні результати, – розповіла Людмила.
У Краснопільській громаді людей, яким потрібна її допомога, багато, тож робота є завжди.
За спостереженням лікарки, під час літніх канікул батьки активніше займаються здоров’ям дітей, тому до неї приходять маленькі пацієнти, в яких сколіоз або деформація грудної клітки. Вони можуть приділити більше уваги для того, щоб виправити свій стан здоров’я, оскільки немає додаткових занять. Під час війни з’явилися в стінах лікарні ще й поранені після обстрілів цивільні.
«Це можуть бути важкі уламкові переломи, тому вони потребують довготривалої реабілітації. Кістка роздрібнена на багато частин й вона вже не має можливості зростися так, як було до цього. Деформація кістки впливає на роботу суглоба. У результаті може виникати контактура, тобто обмеження рухливості суглоба: шкіра звужується, м’язи погано функціонують, може виникати біль під час руху кінцівкою», – пояснює спеціалістка.
У кабінеті, де пацієнти різного віку займаються відновлювальними вправами, — еспандери, гантелі, м’ячі та багато іншого.
У нас пацієнтам дуже подобаються фізіотерапевтичні процедури. Вони діють локально, наприклад розслаблюють м’язи, покращують кровообіг. Як правило ці процедури мають ще й заспокійливий вплив. Зважаючи на те, що ми на прикордонні постійно перебуваємо в стресі й постійній напрузі, масаж і лікувальна фізкультура дозволяють перемкнути увагу на своє тіло, а як ми пам’ятаємо «У здоровому тілі – здоровий дух». Це неабияк важливо для того, щоб відчувати себе краще ще й емоційно, – розповіла фахівчиня.
Російська техніка, обстріли, волонтерство
За словами лікарки, 24 лютого 2022 року всі медичні працівники у Великій Писарівці вийшли на роботу. Після того, як о 9 ранку в селище заїхала російська техніка керівництво лікарні залишило на робочих місцях тільки тих, хто був залучений до надання невідкладної допомоги. Людмилі дозволили працювати онлайн і лише за потреби виходити очно. Просто сидіти вдома жінка не була готова, тому як тільки населення організувалося для волонтерської роботи, вона відразу долучилася.
Стало зрозуміло, що потрібні руки, щоб плести маскувальні сітки, збирати гуманітарну допомогу (ліки, продукти). Ми шукали матеріали для сіток, навіть використовували рибацькі, заготовляли тканину наперед. Довелося освоїти макраме, коли основу для плетіння не знаходили. Тоді ми не зважали на вихідні, плели кожен день. Було таке, що через обстріли майже ніхто не приходив допомагати, але запити на готові вироби залишалися, – поділилася Людмила.
Під кінець березня 2022 року, як ситуація стабілізувалася, медики почали виходити на повноцінний робочий день і працювати в стінах лікарні. Коли навколо було гучно — спускалися в сховище, а як затихало — виходили й знову бралися за роботу. Якщо атаки росіян були потужними й снаряди падали в межах селища, то медичних працівників розпускали домівками.
«Спочатку був шок, але жодного разу не думала над тим, щоб десь виїхати. У мене обов’язок рятувати людей, а не покидати. Було відчуття, що я маю залишатися там», – пояснювала жінка.
Квартира Людмили у Великій Писарівці постраждала від обстрілів росіян двічі: на початку війни й у березні 2024 року.
Домівка була без вікон у 2022 році й зараз теж. Під час першого обстрілу снаряди з Граду падали у дворі багатоквартирного будинку, а на другий раз поряд прилетіла керована авіабомба, – говорить жінка.
Останній раз удома Людмила була у квітні цього року. Приїхала, аби забрати необхідні речі й кішку Шанті, яку підгодовувала сусідка. «Я була там, коли бахкало, це дуже важко емоційно. Не легко бачити що стало з місцем, яке є твоїм домом».
Зараз Людмилі складно думати про те, що вона зможе повернутися назад. Поки винаймає квартиру в Краснопіллі й не планує майбутнього.
«Хочеться, щоб і Велика Писарівка існувала, і квартира вціліла, але просто настав інший етап життя, значить поки я потрібна тут, у Краснопіллі. Поки працюю в лікарні, відчуваю себе корисною», – додала жінка.
***
Юлія Лагута, спеціально для сайту Трибуна.Суми.
