На барній стійці стоять червоні чашки. В них розливають теплу каву та чай. Виготовлений посуд на Сумському порцеляновому заводі тримають у руках відвідувачі місцевої кав’ярні.
«Тут все для мене має значення. Я принципово так робив, щоб кожна річ несла якусь цінність, бо вона зроблена руками конкретних людей. Цю барну стійку створили мої побратими. Один намалював ескіз саме під нашу кав’ярню, а інший зібрав її», — розповідає ветеран війни Руслан, якого побратими знають за позивним «Єгер». Два місяці тому він відкрив кав’ярню, про яку мріяв ще на позиціях.
Мрія
До повномасштабної війни Руслан працював єгерем у Державній лісовій охороні. Його робота була пов’язана з контролем незаконної вирубки лісу та боротьбою з браконьєрством на Сумщині.
24 лютого 2022 року він зустрів у Сумах. Про те, що на територію області зайшла російська військова техніка, Руслан дізнався телефоном від колеги. Того дня чоловік узяв до рук зброю і долучився до оборони Сумщини.
Коли російські військові почали застосовувати ударні безпілотники та атакувати українські міста «шахедами», Генеральний штаб ухвалив рішення про формування мобільно-вогневих груп.
Тоді підрозділ Руслана відкомандирували виконувати завдання протиповітряної оборони у складі 117-ї окремої бригади територіальної оборони.
«Коли я потрапив у мобільно-вогневі групи, такого поняття ще взагалі не було. І, в принципі, всі наші навчання, формування і те, що ми робили, — ми навчалися і продумували самі», — розповідає Руслан.
Під час служби Руслан почав думати про відкриття кав’ярні, яка була б затишним місцем для його друзів, знайомих та однодумців.
«Мабуть, вона з’явилася в ті моменти, коли нас кидали в різні місця. Не буду їх перечисляти. Але коли виявлялася змога приїхати в місто, то було бажання десь нормально попити каву. Ти не завжди міг знайти для себе місце, де б ти міг прийти тихенько собі сісти і пити каву», — розповідає Руслан.
Після участі у ветеранських програмах Руслан почав продумувати простір майбутньої кав’ярні. Йому хотілося, щоб це місце було комфортним для різних груп населення. Він мав ідею створення саме простору, яке мало б зонування. Реалізувати задум вдалося завдяки грантовій підтримці. Руслан виграв мінігрант, за кошти якого і почав втілювати свою мрію.
Однак від відкриття до реалізації задуму минув час. Найперше потрібно було знайти приміщення, яке відповідало б його задуму.
«Це дитяча зона для дорослих бородатих чоловіків», — Руслан відчиняє двері до одного з просторів кав’ярні. Машинки на пульті управління, конструктор та іграшкові дорожні знаки стоять на великому столі. За словами чоловіка, ця зона дає змогу відпочити від роботи, безкінечного потоку новин та буденних справ.
Поруч з дитячою зоною знаходиться інша. Ряди зі стільців порожньо стоять перед великим екраном під світлом проєктора. Ці місця часто займають відвідувачі закладу та переглядають улюблені фільми.
«Ми ще плануємо приставку сюди поставити і це буде теж зона відпочинку, але інша», — розповідає Руслан.
Випити ж каву теж можна у кількох місцях. Приміщення зоноване так, що люди можуть обрати собі комфортне місце — там, де можна завести нові знайомства, або ж посидіти наодинці чи в компанії близьких.
У кожній зоні можна побачити різні предмети, які подаровані Руслану або ж належать до його приватної колекції.
«Це ось перший FPV-дрон, який був збитий у Сумах. Це було цієї зими», — вказує Руслан на безпілотник, який стоїть навпроти барної стійки. Поруч із ним полички з модельними машинками, статуетками та нагородами.
Кожен предмет на території кав’ярні має для Руслана особливе значення.
«Переважно це все подарунки друзів, відвідувачів, побратимів. Є й визначні речі — нагороди та речі з автографами. Ось це, — показує Руслан на плакат, який висить на стіні, — постер фільму «Кілхаус», підписаний режисером. У мене є футболка, яка підписана Залужним. Ми також плануємо її сюди повісити».
Руслан згадує день відкриття кав’ярні, про яку так довго мріяв. Тоді його прийшли вітати багато друзів і близьких. Проте святковий настрій обірвав дзвінок. Чоловікові зателефонував орендодавець приміщення, де розміщувався волонтерський хаб і повідомив, що розриває з ним договір оренди.
Збори та домедична допомога
Волонтерський хаб, в якому Руслан втілює свої ініціативи, тимчасово залишився без приміщення. Вже два місяці тривають пошуки території, де чоловік разом з однодумцями міг би реалізовувати свої ідеї та допомагати іншим.
«У Сумах дуже важко знайти потрібне приміщення для волонтерів. Часто це або квадратура, яка не підходить, або ж зависока ціна».
Волонтерська діяльність Руслана має кілька напрямків. Один із них — закриття зборів військовим. На одній зі сторінок у соцмережах чоловік висвітлює цей напрямок діяльності та звітує перед донорами. Зазвичай волонтер організовує збори для побратимів, з якими Руслан служив у ППО. За спостереженнями чоловіка, сьогодні збори закриваються повільно.
«Не люблю цю тему і відповідати на питання щодо закриття зборів. Закрити їх часто дуже важко. Коли у місті більш-менш тихо — донатять дуже мало. Для мене ця тема болюча, бо коли у Сумах щось трапляється — люди активніше підтримують збори».
Коли російська армія атакує житлові будинки, Руслан разом з командою виїжджає на місця прильотів та надає домедичну допомогу постраждалим. Перше, на що має звертати людина, яка вирішила надавати таку допомогу, має бути безпека для неї самої. Останнім часом працювати на місцях російських ударів заважають ворожі безпілотники, адже існує загроза повторної атаки.
«Нещодавно в перші хвилини російського удару по житловому двоповерховому будинку ми приїхали допомагати людям, які отримали поранення. Але над місцем атаки нависали FPV-дрони, тож ми близько трьох хвилин не могли підійти до пораненої жінки. Зараз Росія часто застосовує таку тактику, тож медикам, рятувальникам та волонтерам стає складніше працювати на атакованих ворогом ділянках. Якщо атака сталася вночі, працювати ще складніше, адже в темний час доби FPV-ішку важче побачити».
На місцях прильотів Руслан рідко зустрічає сумчан, які могли б надати домедичну допомогу. Тож разом з Червоним Хрестом чоловік проводить курси для містян. Інколи на навчання люди приходять вже зі своїми турнікетами, проте не до кінця розуміють, як ними користуватися.
«Після того, як Суми почали атакувати КАБами, люди стали більше цікавитися такими курсами і говорити про це. У соцмережах я натрапляю на відео, де опитують перехожих, чи мають вони турнікет. Та щоб врятувати життя собі або іншим, не достатньо просто мати турнікет — треба вміти його накладати і відточувати цю навичку до автоматизму. Тобто одного заняття тобі буде недостатньо, треба оновлювати ці знання».
За спостереженнями чоловіка, найчастіше містяни мають з собою турнікети чорного кольору. Проте вони можуть ускладнити роботу на місці влучання, особливо якщо російська атака відбулася вночі. Чорні турнікети можуть просто не побачити у темряві.
«Чорні турнікети краще не використовувати цивільним. Зараз вже є турнікети кольорові — помаранчеві, рожеві, зелені. Це набагато краще, адже їх швидше можна побачити».
За розмовами про турнікет часто забувають про власну безпеку: не тільки загрозу повторних ударів, а й можливість отримати чи перенести захворювання, яке передається через кров.
«Найперше, чого потрібно навчити людину, яка надає домедичну допомогу, — це власна безпека. Люди часто забувають про рукавички, а це важливо. Ти не знаєш, чи має людина якісь захворювання. Якщо голими руками надаєш допомогу кільком людям, можеш не тільки сам захворіти, а й заразити іншу людину. І, звісно, треба мати не одну пару рукавичок, адже перед тим, як допомагати іншій людині, їх потрібно замінити», — пояснює Руслан.
Дедпул, багажник та їжа на вогні
Два роки тому Руслан почав вести Telegram-канал, який сповіщав про повітряну небезпеку для Сум. Спочатку там було близько 200–400 людей. Чоловік інформував про курси, заходи та збори, які він організовував. Це була спільнота для своїх.
Коли на Суми почали масово летіти «шахеди», Руслан почав писати про небезпеку для міста.
«Я точно пам’ятаю, що я почав його писати вночі, це коли на місто почали летіти масово шахеди. Спочатку писав лише про загрозу для Сум, потім вже для району, а згодом — для області», — згадує він.
Повідомлення почали поширювати. Згодом на каналі підписників почало більшати. Так ініціатива Руслана набрала близько 50 тисяч підписників. Нині чоловік веде канал не один, йому допомагає команда однодумців. Часто на каналі з’являються анімовані зображення Дедпула та багажника. Чоловік говорить, що це вже свій спосіб комунікації з підписниками.
«Коли збиття — це Дедпул, багажник — це більше, коли працюють наші. Чому багажник: під час служби у нас була позиція, і поряд із нами стояли хлопці, які працювали по цілях. І я чув звук такий, наче хтось багажниками гупнув.
А Дедпул у нас став сигналом про те, що було збиття. Офіційну інформацію про збиття можуть надати Повітряні сили або обласна військова адміністрація. Ми не є офіційним ЗМІ чи новинним каналом, тому не можемо писати про наслідки. Мені подобається фільм «Дедпул» і головний герой. Це цікавий персонаж, нетривіальний як для супергероя. Тому просто почали кидати гіфки з Дедпулом, і там завжди писалося щось на кшталт: «маємо гарні новини для вас». Ті, хто знають, ті знають, і водночас це не є офіційною заявою».
Окрім повідомлень про небезпеку, у каналі Руслан ділиться рецептами, музикою та іншими речами, які відображають його особисті інтереси. Так він ділиться не лише інформацією про загрози, а й частиною власного життя.
Ще до війни чоловік любив готувати. Коли працював єгерем у Конотопі, жив посеред лісу на базі. Поруч майже не було людей, тому Руслан міг багато часу проводити на природі та готувати просто неба.
Коли чоловік уже служив, він продовжив готувати на позиціях. Почав знімати це на відео, монтувати та викладати.
«Я дуже люблю готувати на вогні. У мене всі страви улюблені, які можна приготувати на вогні, у казані чи решітці».
Адаптуватися
Руслан періодично їздить на ветеранські програми. Під час яких часто обговорюють про те, як суспільство має адаптуватися до військових та ветеранів. Також такі зустрічі дають змогу поспілкуватися з людьми, які мають спільний досвід та інтереси.
«Суспільство не готове до ветеранів. Навіть саме формулювання, що ветеран має адаптуватися до цивільного життя, звучить якось некрасиво і неправильно. Тобто людина служила, захищала свою країну і, повернувшись сюди, їй ще треба адаптуватися».
За спостереженнями Руслана, часто ветерани після звільнення не можуть знайти роботу. Частина роботодавців не хоче працювати з ними через власні страхи та стереотипи. Інша проблема — бюрократія. Військовим із пораненнями доводиться витрачати багато часу, щоб отримати необхідні документи.
Чоловік також знає побратимів, яким складно спілкуватися навіть із власними родинами. Для когось повернення додому виявляється складнішим за перебування на війні.
«Я реально знаю хлопців, яким легше там, ніж тут», — говорить він.
Руслан вважає, що суспільству потрібно вже зараз готуватися до взаємодії з ветеранами.
«Зараз такі люди вже є серед нас, і після завершення війни їх стане ще більше. І коли я чую, що вони мають адаптуватися, — хочеться сказати: «Майте совість». Це суспільству потрібно адаптуватися і бути готовим до взаємодії з ветеранами війни».
***
«Я продовжую поєднувати кілька напрямів діяльності, бо, мабуть, такий характер маю. Складно, часом взагалі неможливо. Але від того, що ти зупинишся, нікому не стане легше, хіба що твоїм ворогам. А зараз не той час, щоб робити так, щоб їм було легше. Підтримує не зупинятися родина і бажання, щоб мої діти могли спокійно жити», — говорить Руслан.
