Поки над головою збивали “шахеди”, вона стояла на колінах у траві й садила тюльпани. Не тому, що не боялася. А тому що вирішила: хай навіть вб’ють — квіти все одно проростуть. Навесні 2026-го перші паростки вже лізуть із землі. Маленькі, зелені, несміливі. Але як і все українське — вперте та з жагою до життя.
Історія Оксани Мороз із Лебедина: про втечу від насильства, про хату, яка стала точкою старту, про вірші, які зцілюють, і про квіти, що цвістимуть і через сто років після нас.
Покинута хата на схилі
Понад п’ятнадцять років тому Оксана Мороз приїхала до цієї хати з дитиною і практично без нічого. Хата давно стояла покинутою — ні світла, ні води, ні газу. Навколо — зарослі двори, висохлі сади та повна тиша.
Тоді Оксана втекла сюди від чоловіка. Від того, що заведено називати “складними стосунками” — і що насправді називається насильством. Тікала туди, де ніхто не знайде. Туди, де можна починати з нуля. І ця занедбана хата на пагорбі над Лебедином стала тим самим нулем. Сама ж Оксана називає її “хатою, з якої все почалося”.
Аби дібратися до дверей нової оселі, довелося довго вирубувати бур’яни, які наросли за 10 років без господині — цей шлях теж був дещо символічним — жінка наче розчищала його від усього зайвого заради нового життя. Коли вона вперше зайшла всередину, побачила на вікні сонечок — грілися на рамі. Вони живуть, — подумала вона, — значить, і я житиму.
10 років Оксана була тут сільським головою. Згадує, що дехто сміявся “як голова може жити у такій хаті, це ж дно”. Проте жінка завжди знала, що це не просте місце — це місце її сили.
“Це була точка старту, від якої я змогла відштовхнутися. Тут я себе просто за шкірку витягла з психологічного болота. Я була сама по собі, сама господарювала, як могла. Потроху наводила тут лад, але поки не з’явився Андрій, тут, звичайно, такої краси не було”.
Людина, що подарувала крила
Чоловіка, який дарує крила, а не забирає їх, — вона знайшла не одразу. Кілька років жила удвох з донькою і навіть не думала про новий шлюб, адже обпеклася від попереднього і знову повірити чоловіку здавалося чимось нереальним. Тому коли одного дня у лікарні, куди Оксана прийшла підлікувати спину, масажист зненацька спитав: “А як особисте життя?”, жінка розгубилася.
“Спочатку не хотіла відповідати нічого, а тоді кажу “нормально все з особистим життя”, а сама розумію, що ніякого особистого життя давно немає. І ніхто мене вже не затягне у заміжжя. Тоді масажист питає: “А яким ви уявляєте свого чоловіка?”. Знову у мене ступор, але діватися нікуди, довелося відповідати: “Він має бути неодружений, із роботою, щоб руки не розпускав — і щоб не шибздик, хочу поруч з ним почуватися дюймовочкою, аби ховатися за ним”.
За кілька днів масажист познайомив Оксану з Андрієм. Жінка згадує, що під час першої зустрічі з ним відчула щось таке, чого ніколи раніше не відчувала: “Сіла до нього в машину і мене як током вдарило, якась така аура поруч із ним, от я одразу зрозуміла, що це моя людина, а за кілька місяців ми одружилися”.
Андрій виявився саме таким, як Оксана собі тихенько мріяла, — і навіть кращим. Саме він змотивував надрукувати книжку з віршами, адже “у моєї жінки має бути книга і крапка”, він підтримує бурхливу громадську діяльність і надихає до нових звершень.
Завдяки йому жінка змогла розгледіти й красу, у якій живе. Чоловік допоміг розчистити від чагарників усю територію біля будинку, і тільки тоді Оксана побачила, який краєвид відкривається прямо під горою, на якій стоїть її хата.
“Він, звісно, дуже скромна людина. Але я без сумніву кажу, що він подарував мені крила за плечима. Це така шалена підтримка в усьому. Будь-яка моя ідея, навіть якщо це щось, здається, нереальне, поруч з ним усе стає реальним”.
Зцілює словом
“Щастя насправді шукати не треба. В модних салонах, в шикарних авто. Щастя — його не купить на базарі й не одягнути як нове пальто. Щастя — як каву в твою філіжанку, доля не зможе зранку налити. Треба його у собі відчувати. Кожну хвилину як першу цінити. Щастя не можна позичити в інших. Чи десь у комусь його знайти. Щастя — твоя особиста риса. Та яку в серці плекаєш ти”.
Це один із віршів Оксани Мороз. Їх вона пише з третього класу. Говорить, аби пережити якусь трагедію чи складний період у житті, має написати вірш. А головна мета творчості — надихати та підтримувати інших.
“Така у мене філософія — жити в моменті. Пишу про все, але в основному про щастя. Вже дві збірки випустила і планую третю. Мабуть, назву її “Місце, де видно зірки”, бо виявляється, у великих містах люди не бачать зірок. А у мене отут на пагорбі видно все небо і тисячу зірок”.
У 2022 році Оксана увійшла у двадцятку жінок-активісток, які зробили значний внесок у розвиток громад Сумської області, й тоді про неї у брошурі написали: “людина, яка зцілює словом”.
Підтримує людей жінка не лише віршами. З початком війни її громадська діяльність настільки активна, що вдома буває по кілька днів на тиждень — їздить усією країною як тренерка та фасилітаторка. Жартує: “Мені легше сказати, чим я не займаюся, аніж розповісти, чим я займаюся”. Оксана — членкиня громадських організацій “Ліга сучасних жінок” та “Істок”, голова громадської організації “Агенція місцевого розвитку “Інновації в дії”.
Також жінка паралельно — тихо, без оголошень, без проєктних звітів — підтримує жінок, яким немає куди йти, які постраждали від домашнього насильства. Ті, які бояться, які думають, що нічого в житті не зміниться.
“Я сама в цій шкурі була. І я завжди жінкам кажу, що є три виходи: перший — починаєш нове життя, шукаєш сили; другий і третій — це цвинтар або психіатрична лікарня. Ні там, ні там ти не будеш потрібна своїм дітям. Іти від чоловіка чи не йти — це я не можу вирішити за жінок, але моя мета — дати їм зрозуміти, що все можна змінити і починати слід зі свого ставлення до життя та себе. І моя історія — яскравий приклад цього”.
Як ощасливить увесь світ
Оксана говорить: вона по життю завжди була активною, ніколи на місці їй не сиділося. У голові постійно якісь ідеї, щось вдалося втілити, щось — так і лишилося мрією. В один зі складних днів — у листопаді 2025 року, — жартує жінка, — “знову психанула”. Тоді якось зненацька промайнула думка — “хочу посадити тисячу тюльпанів”.
Цього разу вирішила не відкладати ідею на потім, одразу з чоловіком поїхала на базар та купила ціле відро маленьких цибулин тюльпанів.
“Сідаю у машину. Андрій так глянув на мене, як на божевільну. Типу і що ми будемо з цим робити? Я кажу: “Хочу увесь пагорб біля хати засадити тюльпанами”. Приїхали у село, Андрій питає, як же ми їх садитимемо у не копану землю, прямо у траву. Я кажу: “Давай твоєю рибацькою пішнею, якою лід пробивають”.
І те, що спочатку здавалося нереальним, знову стало цілком реальним завдяки коханому. Аби посадити тисячу тюльпанів, знадобилося понад чотири години. Боліли й ноги з руками, і спина, проте подружжя не зупинялося. Час від часу, згадує Оксана, підіймала голову, аби подивитися на улюблений краєвид — з її пагорба видно долину річки, кілька сусідніх сіл та безмежний обрій. До реальності повертали вибухи — цього дня якраз над селом активно літали “шахеди”, а сили ППО намагалися їх збити. Тож виходить, що саджали квіти під звуки вибухів.
“Я так добре пам’ятаю цей день. Нас цілком можна назвати божевільними. Інші люди сховалися б, бо прямо над нами збивають цих шахедів. А хтось би на вільній землі краще картоплі насадив, бо війна все ж таки. Кричу: “Андрюха, ми з тобою ненормальні, тут війна, а ми тюльпани тикаємо. Та й хай, навіть якщо прямо зараз нас приб’ють тут, тюльпани лишаться все одно”.
І тоді, і зараз жінка переконана, що цей їхній вчинок — історія про неабияку стійкість. Про стійкість всього українського народу, який не вдасться зламати нікому.
“Що ми можемо за 400 гривень купити? А якщо задуматися, чи можна ощасливити весь світ за 400 гривень? Я скажу, що можна. Ось ці тюльпани мені вартували 400 гривень. Але ж скільком людям вони подарують щастя, коли розквітнуть? Нас вже не буде, а тюльпани будуть. І через сотню років будуть. Я жартую, що нехай ботаніки через 100 років голову ламають, чого це тут тюльпани різних кольорів серед трави ростуть”.
Тоді ця “терапія землею” допомогла жінці відпустити всі проблеми та знову відчути себе щасливою. Доки саджала квіти, задумалась і про плинність життя, про людей, які жили на цій землі задовго до неї, та про те, що після них лишилося. Будинок можна зруйнувати, дерево — зрубати, а от тюльпани — все одно ростимуть щороку.
“Я кажу Андрію: “Дивись, от людина помирає, поховають її на кладовищі, згодом могилка заросте, ніхто за нею не доглядатиме і всі забудуть, що така людина була. Тож який кращий пам’ятник за тюльпани може бути? Помремо, а люди ходитимуть і казатимуть, що отут жили чудні Морози, у них була тут дача, то вони засадили її тюльпанами”.
Зараз — кінець березня. Перші пагони тюльпанів вже вилізли з-під землі. Маленькі, зелені, несміливі. Цьогоріч тільки невелика частина з них зможе зацвісти, іншим потрібен ще рік життя. Оксана з Андрієм обережно підходять до кожного паростка та наче діти радіють: “О, дивись-дивись, ще один проклюнувся”. Процес проростання постійно знімають та викладають у соцмережі разом з надихаючими віршами, аби показати, що життя таки триває.
На тренінгу в Сумах одна жінка зупинила Оксану: “Це ж ви ті, що тюльпанів насадили? Ми всі ждемо, коли ж зацвітуть”. Оксана посміхнулася, каже, заради цього і садила.
Ще одна мрія, яка вже незабаром стане реальністю, — організовувати тут — біля “хати, де все почалося” — ретрити для жінок. Аби це непросте місце змогло змінити ще чиюсь долю.
Оксана ділиться: “Моя головна задача зараз — щоб українці не опускали носа. Через весь жах, що у нас відбувається, через не можу. Все одно виживемо. Все одно проростатимемо як ота квітка серед трави й розквітнемо”.
