Коли війна щодня нагадує про крихкість життя, особливо важливо знаходити те, що допомагає триматися. Для сумської співачки Анни Бераіа музика стала не лише покликанням, а й способом не втрачати себе серед тривог, вибухів і невизначеності. Від перших мелодій, почутих від батька, до концертів у прифронтовому місті та зборів для армії — її історія про творчість, яка народжується всупереч обставинам, і про любов до Сум, що залишаються місцем сили навіть у найтемніші часи.
Початок музичного шляху
Музика прийшла до Ані раніше, ніж вона сама зрозуміла, що хоче нею займатися. Батько — картвел за походженням — співав їй ще змалечку колискові, без жодної музичної освіти, просто, бо ця здатність була в крові. Також чоловік сам навчився грати на більшості музичних інструментів, тож Ані передалася любов до творчості у спадок. “Мені здається, що це музика до мене прийшла, а не я до неї”, — сміється вона.
Поворотний момент стався випадково, як це часто буває з важливими речами.
“У нас до школи прийшли викладачі музичної школи набирати учнів. З усього класу руки підняли троє, і я була серед них. Я з малечку знала, що я буду артисткою”, — згадує Аня.
Тоді ж за символічні гроші батьки придбали у сусідки фортепіано для Ані. Так почалися вісім років у музичній школі. Аня з теплом згадує ті роки та свою викладачку Ольгу Рибак. Говорить, були моменти, коли хотілося все кинути, проте навчання закінчила принципово.
“Я знала, що я хочу бути артисткою, а музична школа – це база. Мені просто було прикро, що дівчата, які не хотіли бути у творчості, закінчать музичну школу, а я ні. Далі вступила до коледжу культури і мистецтв Бортнянського на режисуру театралізованих заходів. Потім був педагогічний університет, де я отримала спеціальність артиста-вокаліста”, — розповідає дівчина.
Під час навчання одногрупник Ані збирав музичний гурт, куди запросив її вокалісткою. Тоді почалися перші виступи перед невеликою аудиторією і перші спроби написання музики та пісень. Справжня професійна творчість почалася пізніше, а те перше фортепіано тепер стоїть у власній студії співачки.
“Завтра може і не настати”
Саме велика війна стала рушійною силою для співачки.
“З початку повномасштабного вторгнення я лишалася у Сумах, нікуди не виїжджала і у перший же тиждень почала замислюватися, що, виходить, я нічого майже не зробила. Життя може закінчитися в будь-який момент, тож треба щось робити. Треба випускати пісні, які я вже написала, треба якось розвиватися, бо завтра може не настати. Першу пісню у сольному проєкті BERAIA я випустила у 2021 році, а друга вийшла вже у березні 2022, але афішувала її пізніше, бо було не на часі”, — згадує Аня.
Перший справжній великий концерт з Аніними піснями відбувся влітку 2022-го — в дворику Банківської академії. Тоді у червні 22-го зібралося стільки людей, що Аня стояла за лаштунками зі сльозами на очах.
Фото з архіву Анни
“В Сумах тоді взагалі нічого не було, ніхто нічого не робив. І раптом стільки людей. Я думала, звідси всі повиїжджали. І тоді взагалі було інше сприйняття війни, тривоги всі дуже боялися, це зараз вже всі звикли. Мені страшно було виходити, але отримали шалену підтримку від аудиторії тоді. Всі зібрані кошти пішли на потреби армії”, — згадує співачка.
З того часу концерти стали регулярними, і не лише в Сумах. Аня неодноразово збирала зали у Києві, а незабаром планує співати для харків’ян.
Останній концерт у Сумах співачка організувала у філармонії. “Це був зовсім інший рівень”, — каже Аня про нього. Кожен раз перед виступом відчуває особливу відповідальність. Особливо в місті, де після концерту в той же вечір може прилетіти.
Фото з архіву Анни
“Я дуже переживаю, бо розумію, що люди йдуть на мене, і я відповідаю за те, що я їх зібрала. Після концерту у філармонії одразу прилетіло на Харківську. Тобто ми звичайно ризикуємо, бо загрози постійні і прилетіти може будь-де. Але як інакше? Ми маємо продовжувати жити”.
Одного разу концерт довелося переносити. Через ускладнення безпекової ситуації — ухвалили рішення провести його в укритті. Аня зізнається: перша думка була панічна — скасувати все, повернути гроші, більше не братися. Але оточення переконало, що не варто опускати руки, і вона таки вийшла на сцену.
На кожному концерті співачка проводить аукціон, на якому збирає гроші для армії. В Сумах останній раз вдалося зібрати 55 тисяч гривень.
Більшість пісень Ані написані вже під час повномасштабного вторгнення. Не, тому що вона вирішила “писати про війну” — навпаки. Її пісні — про різне кохання, щастя і смуток, прості людські речі. Вона сама авторка музики та слів.
Ідеї приходять звідусіль: з розмов, з серіалів на Netflix, з того, що десь почула або відчула. “Пережила якусь емоцію, щось вразило, сідаєш — і пішло. Головне — дописати до кінця. Це буває найважче”.
Зараз Анна Бераіа працює над мініальбомом із чотирьох пісень про кохання. Одна вже вийшла — “Цілуй мене”, ще одна — “Сонця проміння” — вже звучала в філармонії, дві нові — в процесі.
Місто, яке руйнується, проте лишається “місцем сили і тиші”
Суми — прифронтове місто. Тут щодня лунають тривоги, чути вибухи. Новин, які приносять радість, все менше. Частина жителів виїхали через безпекову ситуацію. Аня ділиться, Суми за роки війни стали для неї іншими — ближчими. Будівлі, повз які ходиш щодня, стали наче ще красивішими. Хочеться щодня сидіти біля фонтану, на який раніше не звертав уваги. Тепер, говорить дівчина, помічає кожен куточок міста очима людини, яка може його втратити.
Ті, хто лишився в Сумах, живуть у специфічному ритмі: до вибухів з часом звикаєш, адаптуєшся до невтішних новин. “Твоя ракета тебе знайде. Я вірю в долю. Тому, поки не вбило — живемо”, — каже Аня філософськи з посмішкою на обличчі.
Вона визнає: думки про переїзд були. І до великого вторгнення, і після. Київ завжди манив більшими можливостями для творчої людини. Але щоразу, коли дівчина їздила туди, столиця виснажувала габаритами та темпом. “Мені взагалі хочеться в якесь село, — сміється вона, — писати пісні в тиші. Я обрала сцену і постійне спілкування з людьми, а сама — інтроверт”.
“Недарма у своїй пісні я співаю, що Суми – місце сили і тиші. Для мене це дійсно так, хоча у місті вже давно не було тихо через війну. Мені здається, що для кожної людини місце, де вона народилася, пізнавала себе, прожила щасливе дитинство, — це місце сили, і туди завжди хочеться повертатися. Мені комфортно у Сумах, я люблю це місто. Попри те, що мій дім – моє місто, руйнується, у мене все одно є відчуття спокою тут, відчуття дому”.
“Триматися”, попри все, допомагає музика, — говорить Аня. Під певний настрій підбирає улюблений плейлист, і це завжди працює: “Музика зі мною все життя. Якби не вона, я б з розуму зійшла, мабуть”.
Фото з архіву Анни
Ілюзія, яка тримає
Аня не романтизує те, що відбувається в Сумах. Вона чітко каже: “Ми створюємо ілюзію життя. Ніхто не може сказати, що в Сумах зараз все чудово”. Але ця ілюзія — необхідна.
“Коли відкриваються нові кав’ярні, коли працюють улюблені заклади, коли є вистави і концерти — це про життя. Бо життя — це не лише прокинутись, поїсти і піти на роботу. Це і можливість кудись піти, щось відчути. Тому в Сумах обов’язково треба продовжувати творити і збирати людей”.
Про те, чи важлива культура під час війни, вона розмірковує зважено: “На першому місці звичайно — фронт. Але культура — це одне з того, заради чого ми воюємо. Це спадщина. Якщо ти знаєш свою музику, свою мову, свою історію — ти розумієш, навіщо ти тут і що захищаєш. Ми ж бачимо, що Росія цілеспрямовано б’є по нашим культурним цінностям, тож ми не маємо права зупинятися”.
Мрія Ані про Суми — конкретна і велика. Розбагатіти і побудувати тут школу — творчу, акторську, музичну. “Мені здається, є якась місія всередині мене. Ось чому я й кажу — повернуся у Суми, навіть якщо поїду звідси колись”.
