Почав малювати у 30 років, співати — у 33, а під час повномасштабного вторгнення відкрив кав’ярню-галерею, де виставляє починаючих художників. Про баланс між війною, батьківством та реалізацією мрій поговорили з засновником сумської Кав’ярні мистецтв Дмитром Гордою.
Найважливіший проєкт
Дмитро робить мені американо й залишається незадоволеним температурою води. За своїм острівком для приготування кави він ніби у джунглях: стіни завішані яскравими картинами, кругом квіти, а на підвіконні чатують дерев’яні бегемоти та жирафи — екзотичні тварини, які залишилися в галереї з минулої виставки.
Біля входу стоїть велосипед, який дає Дмитру свободу. Чоловік пересувається ним роками, хоча й каже, що інфраструктури для цього у Сумах майже немає. Якби була – велосипедистів би побільшало, це б допомогло розвантажити дороги й гарно вплинуло б на екологію.
Гірша, ніж для велосипеда, у Сумах хіба що інфраструктура для дитячих колясок. Як молодий батько, Дмитро скаржиться на те, що тільки-но дитина засне на прогулянці, як її будить зіткнення з бордюром чи іншими нерівностями покриття. Малий починає плакати і його знову треба заколисувати.
Батьком Дмитро Горда став рік тому. Називає це викликом собі. Каже, найважче у батьківстві не втратити зв’язок із коханою людиною через брак ресурсу.
— Через війну ти більше виснажуєшся — через новини, думки, переживання. Дитина — це недосипи. Коли я став батьком, дізнався, що заколисати немовля – це ще та справа. Дитина заснула, летять шахеди — ти її будиш і йдеш у коридор, — ділиться Дмитро.
Батьківський досвід приніс йому одночасно радість і страх — страх втратити. Він називає дитину найбільшим і найважливішим проєктом у своєму житті.
За роки повномасштабної війни він вже призвичаївся до вибухів і до того, що на повітряні тривоги припадає більша частина днів у році.
— Я почав думати, що ходжу під Богом. Це відчуття, коли все відпускаєш і кажеш — все буде добре, — говорить Дмитро.
Але окрім сподівань він має вдома броньовану плівку на вікнах та виходить у коридор під час обстрілів.
Нагадування про звичайне життя
24 лютого 2022 року Дмитра Горду та його дружину розбудили дзвінком. Спочатку він не вірив, що розпочалося повномасштабне вторгнення.
— Я не чув вибухів. Ми, як і всі, зібрали валізки. Була 7 ранку. Ми не знали, що робити, тому й пішли на роботу, — згадує Дмитро.
Разом з дружиною вони вийшли працювати у свою кав’ярню, що знаходиться біля універмагу «Київ». Дмитро написав у робочому чаті, що працівникам приходити не треба. Перший співробітник вийшов на зміну за кілька тижнів.
У перші дні повномасштабного вторгнення заклад працював по кілька годин на день. Туди приходили люди, які від’їжджали з Сум, або ті, хто вискочив до ще відкритого магазину. Дмитро згадує, що все проходило у сум’ятті: людей жахала війна, багато хто був емоційно нестабільним, а дехто плакав.
Пізніше він зрозумів, що ця кава була для сум’ян нагадуванням про звичайне життя. У тому лютому все кардинально змінилося і стаканчик з напоєм повертав людей у вчора, в умовно мирний час.
Більше двох років від початку великої війни Дмитро готував безкоштовну каву для військових, згодом пропонував її за знижкою. Нині ж ця акція призупинена через борги, з якими він зіткнувся. Також на початку повномасштабного вторгнення він пригощав кавою тих, хто не міг собі її дозволити.
— Я бачив багато людей, які були розгублені. Пригостити їх кавою було способом їх підтримати. Показати, що ти відчуваєш їхній біль, — згадує Дмитро.
Людина має щось робити
Кав’ярню мистецтв Дмитро Горда відкрив у лютому 2025 року, весь попередній рік займався ремонтом приміщення. Каже, що вирішив заснувати новий заклад у Сумах під час війни, тому що тут живе.
— Ти ж не дерево, яке сидить на місці і росте. Людина має щось робити, — говорить Дмитро.
Його інша кав’ярня працювала більш-менш автономно, тож він вирішив дати волю «внутрішньому творцю». Це був його шанс об’єднати любов до кави й до мистецтва.
А з мистецтвом він зустрічається щодня. На 30-річччя Дмитру подарували мольберт, полотно і фарби. Тоді він почав писати олією – до цього востаннє малював ще підлітком. У 33 роки почав вчитися вокалу. Він не думає, що люди можуть відмовлятися від мрій через вік – просто всі ставлять собі різні мрії.
— Чим більше людина дізнається про світ і його багатогранність, тим більше у неї варіантів, із чого вибрати. Мрія – це «хочу», лише велике, — впевнений Дмитро.
Він свідомо не навчався малювати, аби не повторювати чужу історію. Переважно зображає пейзажі, каже, створює своєрідний фотоальбом – під час походів у гори фотографує красиві види, а потім їх перемальовує олією.
Через заняття живописом і вокалом Дмитро перестав боятися, що в нього щось не вийде. Раніше він думав, що навчитися співати – це як навчитися літати, майже неможливо. Тепер же готує каву й наспівує щось з репертуару легендарного тенора Енріко Карузо.
— У мене вже є професія, тож мені не треба завойовувати інші горизонти. Тому я міг дозволити собі малювати, як малюється. Це дає впевненість, що немає нічого неможливого, є лише замале бажання, — ділиться Дмитро.
Коли він співає про любов — про війну не думає. Відчуває себе в цей момент піднесено. Для Дмитра мистецтво — це мова спілкування, яка змінюється через війну. Навіть якщо художник абстрагується від реальності й малює квіти, наштовхує його на цей вибір саме війна. Він тікає від болю та переживань. Створюючи те, що про війну не нагадує, він все одно про неї думає.
Нещодавно Дмитро «відвів душу» — розмалював двері свого під’їзду. Зобразив схід сонця, дерева, прапор України й два безпілотники. Він запитував себе, чи не будуть дрони нагадувати людям про щось жахливе. Але водночас це нагадуватиме й про міцність, про те, чим можна пишатися.
— Після закінчення війни я буду дивитися і згадувати ці складні часи, біль, який я проживав. Пам’ятати досвід, який зробив мене сильнішим, — говорить Дмитро.
Шукати любов
Великої черги, аби виставитися у його галереї, немає. На початках Дмитро був змушений вишукувати художників. Якісь із робіт йому до душі, якісь — ні, він не може усіх обирати лише за власним бажанням. Найбільше йому запам’яталися виставки художника і скульптура Леонтія Костура та скульптура Олександра Федоренка.
У його кав’ярні мистецтв можуть виставлятися ті, хто не вважають себе художниками або хто не може потрапити в інші галереї Сум. Він хоче допомагати молодим художникам щось створювати далі.
Сюди приходять різні люди — ті, хто знають Дмитра, ті, кого приваблює цікавий простір, а також ті, хто хоче просто перепочити й випити кави.
На його думку, усі галереї чомусь вчать людей, як мінімум, спілкуванню з мистецтвом.
— Люди бачать картини і якось реагують. Навіть, якщо виникне лише думка «чого так дорого?», наприклад, коли тут була картина за 12 тисяч доларів, це вже щось, — ділиться Дмитро.
Під час однієї з російських атак по цивільній інфраструктурі міста влітку 2025 року в кав’ярні мистецтв вибило вікно. Та моменту, коли Дмитро Горда серйозно задумався виїхати із Сум, ще не було.
За його спостереженнями, повномасштабне вторгнення не дуже сильно змінило людей. Єдине, помічає, що сум’яни рідше вітаються, коли заходять до закладу.
— У людей стало менше любові, тобто енергії, яка акумулюється всередині. У нас більше поганих новин, більше знайомих гине, — говорить Дмитро.
Каже, людям важко у собі шукати любов, коли вони виснажені. Іноді складно навіть знайти слова «будь ласка», «дякую» чи «добрий день» або спитати, як справи. Та Дмитро ці пошуки не припиняє.
