Щороку 14 червня відзначають Всесвітній день донора крові. Сайт «Трибуна.Суми» поспілкувався з активними благодійниками, щоб дізнатися що стало поштовхом до постійних донацій.
Олександр Шаповал, тероборонівець із позивним «Донор»
Кров здаю, не тому, що в мене її багато, а тому, що в когось її дуже мало.
Близько 20 років тому в знайомого захворіла дитина, якій була потрібна кров. Я був одним із тих, кого запросили на донацію. Після одужання дитини зрозумів, що вмію рятувати людські життя.
Кров у магазині не купиш, тому потрібно, щоб донори були. Постійно здаю цільну кров, плазму й тромбоцити: телефонують, кажуть у чому є потреба і я завжди відгукуюсь. На початок повномасштабного вторгнення в мене було 150 донацій і далі я не рахую.
Донорство – це фундамент добрих справ. Раніше найчастіше були запити на кров для пологових будинків, діточок з онкогематології, постраждалих у дорожньо-транспортних пригодах, а зараз здаю для поранених захисників чи людей, які отримали травми внаслідок збройної агресії Росії проти мирного населення.
Важливо не нашкодити собі, оскільки віддати 450 мл крові для організму часом буває важко.
Люди вміють рятувати інших. Не кожен може поділитися матеріальними благами через їх відсутність, а кров’ю наділені всі, тому якщо немає протипоказань необхідно здавати.
Я з 2022 року взяв до рук зброю, тому трішки важче «ділитися своєю частинкою» через нерви, недотримання дієти, недосипання. Намагаюся ходити систематично до центру служби крові, попри складну ситуацію в країні.
Сергій Селецький, електромонтер на заводі «Сумихімпром»
Донорство – можливість безкоштовно допомогти тим, хто цього потребує
Із 2004 року спробував здавати кров, але в центрі були жахливі умови, тому він більше відлякував донорів, ніж залучав. Уже в 2017 році я активно долучився до здачі крові за рекомендацією друзів, які наразі є Заслуженими донорами. До того ж на підприємстві, де працюю, добре розвинений донорський рух.
Здаю цільну кров, компоненти й плазму, нарахував 113 повних благодійних доз. Часто в інтернеті помічав оголошення, що є потреба в здачі крові. Суми – донорська столиця України, тому хотілося стати частиною цього дійства. Мене переповнює гордість за наше місто.
На сьогодні багато медичних препаратів виготовляють із компонентів крові, які не можливо замінити чимось іншим. Мені не складно віддати трішки крові, яка комусь врятує життя.
Я постійно ходив до центру служби крові, війна взагалі нічого не змінила. Пам’ятаю, як 17 березня 2022 року з’явилася можливість знову стати донором. Центр відкрили в районі заводу «Сумихімпром», тоді ще не було громадського транспорту, тож я витратив на дорогу в один бік півтори години. Жодного разу не пожалкував про свій вчинок, оскільки на початку великої війни був дефіцит крові, тож я не міг зробити інакше.
Катерина Обідець, вчителька англійської мови
Донорство під час війни – борг кожного з нас перед захисниками.
У 2018 році учні моєї школи взяли участь у конкурсі «Червона лінія порятунку», після чого влітку цього ж року ми поїхали на екскурсію в центр служби крові.
Поки менші слухали про донорство, я вирішила скористатися нагодою й здати плазму крові для порятунку інших людей.
Із того часу зробила понад 30 донацій. До війни це була допомога для дітей і учасників АТО, а тепер здаю для поранених бійців і на ліки з компонентів крові. Донорство – духовний обов’язок. Кров ми не купили, не заслужили, не взяли в борг, вона дається природою. Безоплатно допомогти іншим – обов’язок кожної людини.
Кров, життя – це дар. Із початком війни я почала частіше здавати плазму крові, за можливості кожні два тижні відвідую центр. Із початком війни у Великій Писарівці організували команду донорів, у якій понад 30 людей. Ми постійно організовано їздили в центр, поки громада не потрапила до зони активних бойових дій.
Марина Гойко – патрульна
Донорство — насамперед допомога іншим.
У 2016 році я пішла на свою першу донацію крові. Мабуть, останнім кроком для цього стала випадкова розмова незнайомців у маршрутці. Вони говорили про здачу крові для своїх рідних і про те, як важко отримати порцію плазми чи крові, бо охочих бути донорами мало.
Здаю здебільшого плазму, але коли приходжу у донорський центр і мені кажуть, що є необхідність у крові, то здаю її. До речі, ніколи не сідаю на 13 крісло, бо мені на ньому не щастить: то голка не тримається, то апарат не працює. Донації не рахую, але їх вже точно понад 70. Найбільш незапланованою була здача крові для дружини знайомого в пологовий будинок. Це було терміново, а тому неочікувано для мене.
Стати донором насправді не так складно, як здається. Передусім, це найменше, що я можу зробити для людей, які потребують вливання крові чи плазми. А від цього залежить не тільки їх здоров’я, а подекуди й життя. Тож для мене донорство — насамперед допомога іншим.
Я розумію, що з початком війни потреба у донорській крові зросла у кілька сотень разів. І звісно намагаюся якомога частіше відвідувати наш центр служби крові.
Читайте також: Донорка Оксана Красовська: Не треба боятися ділитися частинкою себе
Юлія Лагута, спеціально для сайту Трибуна.Суми.
