“Відчувають, що з ними щось не так”
Анна Тимченко працює психологом близько семи років, останній рік – у Центрі учасників бойових дій допомагає жінкам та чоловікам, які воюють, ветеранам та членам їхніх родин.
Психологиня помітила, що ті, хто воювали чи воюють, звертаються до них все частіше. Зазвичай вони мають проблеми зі сном, симптоматику ПТСР, депресію, зневіру в справедливості, втрату цінностей, зневагу й агресію до себе й інших та повну перебудову мислення.
“Намагаємося вклинитися в їхню свідомість, донести, що їм це дійсно треба. Все більше людей відчувають, що з ними щось не так і дуже не так. Ідуть і питають, що ж їм робити. Бо до війни було одне життя, а в зоні бойових дій – це зовсім інший ракурс, там усе переосмислюється. Серед діючих приходять зазвичай ті, кому сказали: “сходи до психолога, тобі треба”. Ветерани або звільнені звертаються частіше”.
Рідні воїнів та воячок теж стикаються з проблемами, вони часто не знають, як з ними поводитися та спілкуватися. Сімейні та подружні стосунки змінюються, це лякає матерів, жінок та чоловіків.
За час роботи в центрі УБД Анна встигла отримати колосальний досвід у спілкуванні з тими, хто воює. Тож бачить, чого вони очікують від цивільних і чого намагаються уникати. Оскільки військові переживають те, чого ніколи раніше не переживали, вони змінюються і потребують особливої уваги з боку рідних та друзів.
“Не лізти в душу”
Головне, чого варто дотримуватися у спілкуванні з бійцями та бійчинями: не допитуватися того, про що вони не хочуть спілкуватися, аби не зіткнутися з агресією.
Якщо бачиш, що людина не йде на контакт, не треба розкопувати ті теми, які вона не хоче обговорювати. Не питайте “Що з тобою таке? Чого ти зі мною не говориш?” Ті, хто повертаються додому на пару днів відпустки, там ні про яке відновлення стосунків, які були до, не може іти мова. Тут треба хоча б, аби людина відпочила, набралася ресурсу, бо їй знову повертатися на війну, — радить Анна.
Ті, хто воюють, не хочуть, аби їм лізли в душу, ділиться психологиня. Зазвичай своїми переживаннями вони діляться з побратимами, які були в такій же ситуації й бачили те ж, що і вони.
Дружини скаржаться: “він мовчить, в нього скляні очі”. А які в нього можуть бути очі, якщо він бачив пекло і був там? Його просто вирвали звідти й хочуть, аби він був таким, як був. Ні, таким він вже ніколи не буде, — говорить фахівчиня.
Якщо ж військовослужбовець чи військовослужбовиця самі почали тему війни й хочуть виговоритися, цивільним варто вислухати максимально стримано, беземоційно, але із зацікавленістю.
“Якщо проявляти сильні емоції, то вони розуміють, що в їхньому житті відбуваються такі страшні речі, що інша людина навіть розмов про це не витримує. Тож вислухайте, а тоді вже, якщо треба, підіть у куточок поплачте чи викричіться у подушку, аби цього ніхто не бачив. Тоді можливо вони ще поділяться колись. А якщо почнете істерику “та що ж там у вас таке, я тебе більше не пущу”, то більше нічого ніколи не розкажуть”.
Є і табуйовані теми й питання у спілкуванні з тими, хто був на війні. За словами психологині, не можна питати щось на кшталт “чи ти вбивав людей”, “скільки людей ти вбив/вбила”, “чи бачив ти тіла або решки тіл”, “чи забирав ти тіла з поля бою”. Оскільки військові часто в досить нестабільному емоційному стані, наслідки від провокативних питань можуть бути непередбачувані. Людина може навіть з необережності сказати “навіщо ти туди пішов”, “тебе ніхто не заставляв”, “ти там заради грошей був”, але як на це відреагує військовий — невідомо.
“Війни їм і так вистачає”
Коли діючі військові ненадовго повертаються додому, краще не акцентувати увагу на війні, турботу можна проявити поверхневими питаннями “як ти там”, “яка у вас обстановка”, “як ви там облаштувалися”. Краще у дні відпочинку нехай людина побуде чоловіком, батьком, матір’ю чи дружиною, а не солдатом, адже цих ролей їм не вистачає.
Якщо ж військовий чи військова поводиться відсторонено, рідним і друзям варто не ображатися, якби важко це не було. Варто пам’ятати, якщо один на війні, то вся родина на війні, наголошує психологиня.
Коли ж людина повертається в зону бойових дій і є можливість поспілкуватися телефоном чи повідомленнями, цивільним варто ділитися тим, що відбувається у їхньому звичайному житті.
Напишіть, наприклад: ходили сьогодні із малим на дзюдо, йому сподобалося, тренер сказав, що у нього все вдається, купили форму. Або: сьогодні сходила на манікюр до нового майстра. Розповідайте буденні речі, питайте поради, щоб він був включений у це життя, доки він відсутній. Бо війни їм і так вистачає там, — радить Анна.
Ніколи не будуть зайвими слова: “я в тебе вірю”, “я тебе кохаю”, “в тебе все вийде”. Але це мають бути не шаблонні фрази, а такі, якими ви спілкувалися у родині й раніше.
“Такими, як були, вони вже не будуть”
У тих, хто вже звільнений зі служби за станом здоров’я чи віком, адаптація до цивільного життя відбувається близько року. Психологиня наголошує, не треба чекати, що за декілька тижнів людина стане такою, якою була до війни.
“Таким, як був, вже ніхто не буде. І треба бути готовими, що будуть коливання у стані: іноді трошки краще, потім знову відкат”.
Аби швидше адаптуватися, ветерану чи ветеранці обов’язково треба якась активність в силу можливостей. Часто вони вважають недоречним повертатися до тієї справи, якою займалися до війни. Проте психологиня говорить: якщо це приносить задоволення, сумніватися не варто. Якщо ж людина закриється в собі й нічим не займатиметься у цивільному житті, адаптація триватиме важче. Якщо ветеран хоче бути дотичним до війни, можна допомагати побратимам: щось ремонтувати або відкривати збори.
“Цивільним треба вдвічі більше ресурсу”
На консультації до психолога звертаються і рідні загиблих та зниклих безвісти. Їх турбує вигорання, їм важко пережити процес горювання, вони втрачають сенс, відчувають виснаження та зневіру. Тож Анна Тимченко радить людям не забувати про родини, які втратили близьких на війні, і тих, чиї рідні досі воюють. Близьким та друзям таких родин варто не уникати спілкування з ними.
Люди часто не знають про що і як говорити. Тож почніть розмову зі слів: “я навіть не уявляю, що ти переживаєш”, “я не можу відчути твій біль”, “але я поруч, звертайся в будь-який момент”, “скажи, що саме тобі потрібно, бо я не знаю”. Не бійтеся спитати, якої допомоги людина потребує. Може людині треба просто прийти посуд помити чи поприбирати. А там вже в процесі і розмова зав’яжеться, і людина відкриється, — говорить психологиня.
Не варто думати, що з такими родинами недоречно спілкуватися. Вони дуже чекають, що до них будуть ставитися, як і раніше, але їм важко.
Якщо ж родина втратила рідного, не можна говорити фрази “ти ще собі народиш”, “він у кращому місці”, “всі ми там будемо”, “всі переживають і ти переживеш”, “у мене теж таке було”, “я тебе розумію”. Адже у кожного різна біда і всім по-різному болить, тому ми не можемо знати і розуміти, що відчуває людина, говорить фахівчиня.
Цивільним Анна Тимченко радить піклуватися про себе, робити те, що їх наповнює і продовжувати жити, аби надавати підтримку тим, хто воює.
“Від тих, хто в цивільному житті, треба вдвічі більше ресурсу, щоб допомагати тим, хто на війні. Коли жінка чи матір військового буде себе мучити й вдома сидіти страждати, то яку ж вона дасть підтримку, коли їй зателефонує той, хто на війні?”.
***
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення України». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
