О п’ятій ранку, коли більшість людей ще сплять, Ірина Лошак уже стоїть у черзі в АТБ. Купує крупи, олію, вологі серветки, цукерки — все, що потрібно на сьогодні. Потім іде до орендованого приміщення, розпалює плиту і починає варити. Кожного дня меню різне: борщ, каші, котлети, пиріжки. Іноді на кухні до самої ночі, іноді — до наступного ранку.
Так виглядає звичайний день волонтерки в Сумах — місті, яке від лінії фронту відділяють близько 20 кілометрів.
З домашньої кухні — до “бджолиного вулика”
“Волонтерити почала з перших днів війни. Спочатку вдома разом з іншими волонтерками готували борщі, пекли пиріжки та передавали хлопцям на фронт”, — розповідає Ірина. Потім їхні пиріжки почали “рекламувати” між підрозділами, і кількість бажаючих їх скуштувати зростала. Жінки зрозуміли — час масштабуватися. Разом з волонтеркою Юлією орендували приміщення. Так з’явилися “сумські бджілки”.
Зараз у команді — Ірина, Юля і дві бабусі, які приходять майже кожного дня.
“З основних — це я і Юля. А ще ми дуже вдячні Ані Михаревич з Сули, вона нам ніколи не відмовляє, готує і передає. Бо буває, що на день печемо по 700 пиріжків, або ось на свята пекли 1000 пасок, тож удвох ніяк не справитися”.
Навколо волонтерок з часом сформувалася ціла спільнота — у месенджері є група людей, яким “бджілки” колись допомагали. Тепер ці люди віддячують. Коли треба терміново наготувати велику кількість порцій — дають оголошення, і люди сходяться: хтось нарізає овочі, хтось фасує солодощі, хтось вакуумує.
Волонтерки намагаються допомагати підрозділам з усіх напрямків. Хлопці, що воюють на Сумщині, приїжджають самі, в інші області надсилають пакунки поштою — до десяти кожного дня. Зараз не обмежуються лише продуктами, допомагають ЗСУ і медикаментами, і одягом, і зарядними станціями. Загалом, стараються закрити усі потреби, з якими до них звертаються.
“Ми нікому не відмовляємо. Скільки запитів є, стільки й готуємо. Буває, що приходимо о п’ятій ранку і до ночі варимо, буває, на ніч стаємо варити, якщо багато запитів. У нас немає такого, що для одних ми готуємо, а інші нехай чекають. Якщо треба, то кидаємо усе і готуємо, аби нагодувати всіх”.
Пакуночок розміром з долоню — і 70 днів виживання
Якось із позицій несподівано приїхали хлопці з 47-ї бригади. Зайшли й довели жінок до сліз. Виявилося, що вони сімдесят днів не виходили з окопів — і вижили завдяки перекусам від “сумських бджілок”, які їм більше місяця скидали дронами.
“Ми були в шоці. Ні разу цих хлопців не бачили. А виявилося, що ми для них готували. Вони розказували, що сильно чекали, щоб почути, коли задзижчить дрон, вже знали: летять наші перекуси”, — згадує Ірина.
Сьогодні більшість приготованого передають саме через дрони — це основний запит від військових. Тому стратегія постійно змінюється: потрібно вкласти в маленький пакуночок щось смачне, ситне і таке, що не зіпсується без холодильника. Взимку й навесні вакуумували каші, котлети, запечене м’ясо. Влітку — кабаноси власного виробництва, засушені в духовці, підморожене сало, горішки, бутерброди.
Сплачувати за оренду приміщення допомагають іноземні благодійники, останні чотири місяці допомагає Роджер Бакер з Манчестера. Також нещодавно волонтери з Бельгії закупили для “сумських бджілок” 200 кілограмів м’яса.
“Слава Богу, що АТБ з п’ятої ранку працює і воно поруч із нами. Майже кожного дня йдемо туди. Дивимось, де що по акції — хлопцям вологих серветок багато треба, тож шукаємо, де дешевше, аби більше купити”.
За чотири роки бійці стали рідними. Ірина знає, хто що любить їсти. Знайома з дружинами, з мамами. Ті часом телефонують уночі: “Іра, Міша вийшов”. — “Слава Богу”.
“Вони нам як рідні. Переживаємо, якщо довго не виходять на зв’язок. Або посилка лежить кілька днів на пошті — і вже місця собі не знаходимо”.
“Шахед” над кухнею і пиріжки в духовці
Одного разу, коли жінки пекли пиріжки під великий терміновий запит, почули, як прямо над ними летить “шахед”. Злякалися, відбігли в коридор — а тоді Ірина подумала: “Зараз пиріжки у духовці згорять” — і побігла їх діставати. Згадує, у той час якраз і “гахнуло” десь поруч.
Про евакуацію жінка не думає, хоча волонтери з інших регіонів дзвонили, пропонували допомогу з виїздом. “Ми тут будемо до останнього. Хіба що коли розіб’ють будинок, залишимося зовсім без нічого — тоді вже, мабуть, вимушений будеш кудись їхати”.
“Ми знаємо, що хлопці без нас — волонтерів не виживуть. Немає належного забезпечення і харчуванням, і ліками. Їм дають продукти, але де ж вони їх готуватимуть? В окопах багато не наготуєш. Тому наші страви для них — це прям спасіння. Та і всім хочеться чогось домашнього, а не лише бутербродам давитися”.
Щодня без вихідних та свят “бджілки” готують мінімум по сто порцій та постійно оголошують збір на закупівлю продуктів. Серед основних потреб – олія, крупи, цукор, борошно. Аби долучитися, можна написати волонтерці у Facebook.
Тим часом у Ірини дзвонить телефон — чергова бригада з Сумського напрямку, кажуть, заїдуть на обід після виходу з позицій. Жінки починають метушитися. Треба швидко щось зварити. Хлопці не мають залишитися голодними.
