Єдиний пункт пропуску в Україні, через який люди можуть повернутися з тимчасово окупованих територій — «Колотилівка-Покровка», він знаходиться на кордоні Бєлгородської та Сумської областей. Катерина Арісой разом із іншими волонтерами ГО «Плурітон» за власною ініціативою у лютому 2023 року створили центр, де ці люди можуть зупинитися, відпочити та отримати допомогу.
З чого все починалося
Катерина Арісой з Бахмута. Вона виїхала з міста у квітні 2022 року, але часто їздила туди надавати допомогу. Так склалося, що взимку 2023 року вони з волонтерами приїхали у Краснопілля й там побачили людей, які повертаються з тимчасово окупованих Росією територій через єдиний пункт пропуску.
Волонтерка розповідає, перші люди почали повертатися через цей пункт влітку 2022 року, але це не було системно, бо про нього не знали.
Приїхали, побачили, що йдуть люди й для них немає жодної інформації. Вони йдуть пішки «сірою зоною», потім вони проходять перевірку. Ми зрозуміли, що у людей немає можливості навіть зігрітися, поїсти. Процедури перевірки можуть закінчуватися пізно вночі й їм ніде переночувати. Повернулися через тиждень у Краснопілля, звернулися у селищну раду. Нам допомогли знайти приміщення й за кілька днів власними ресурсами ми зібрали ліжка, розкладачки, матраси у нас були на піддонах. Холодильник нам подарували друзі, привезли туди їжу. Воно було зроблено нашвидкуруч.
«Людей ставало все більше, місця не вистачало»
Окрім проживання та харчування, волонтери організували транспортування для людей, які змогли виїхати з тимчасово окупованих територій у Росію та повернутися в Україну через Сумщину. Машина щодня забирала їх у Суми або Харків – це найпоширеніші маршрути.
«Люди втомлені, після того як перейшли російську фільтрацію, дуже налякані, в стресі, дехто в розпачі. Ми побачили, що стоять перевізники й називають захмарні ціни, наприклад, щоб доїхати до Сум, брали 2000 гривень із одного. Люди через те, що у них немає навіть сім-карти, вони не знають, куди їм їхати, готові були віддати останні гроші».
Із часом така допомога ставала все більш затребуваною. Інформація про пункт переходу почала ширитися на окупованих територіях. Старої будівлі стало мало, тож волонтери ще кілька разів змінювали приміщення центру та розширювалися.
Коли п’ятикілометрову зону оголосили зоною, з якою необхідно евакуюватися, організації довелося перевезти частину потужностей у Суми, бо залишати людей на ночівлю у Краснопіллі вже не могли через обстріли.
«Поступово ми повністю переїхали в Суми, тут набагато кращі умови: є і душові, й безбар’єрний простір. Це транзитний центр, тут люди можуть відпочити, переночувати, поїсти».
Яку допомогу люди можуть отримати у транзитному центрі
Наразі у пункті допомоги працює близько 50 фахівців. У тому числі, люди, які ще в Покровці зустрічають тих, хто повертається. Там після переходу російського блок-посту, евакуйованим треба пішки пройти близько двох кілометрів.
Після пішого переходу волонтери в укритті пригощають евакуйованих чаєм, снеками та надають інформацію, що їм робити далі.
Після чого автобуси везуть людей до Сум в центр перевірки, а потім — у транзитний центр допомоги. Там можна переночувати, поїсти та оформити міжнародну грошову допомогу.
Окрім того, у центрі працюють соціальні працівники, психологи, логісти. Тут можуть надати й медичну, й правову допомогу. Волонтери допомагають людям із пошуком безкоштовного житла по всій Україні.
Також у центрі допомоги ті, хто повернувся з тимчасово окупованих українських територій, можуть взяти одяг, іграшки та отримати продуктові й гігієнічні набори. Волонтери зізнаються, зробили все, аби люди почували себе тут комфортно і були забезпечені усім, що їм необхідно.
Після ночівлі у центрі бажаючих відвозять на евакуаційний потяг «Суми-Київ».
Евакуація маломобільних людей
Пройти пішки двокілометрову зону між російським та українським кордоном можуть не всі. Серед тих, хто повертається, є маломобільні люди. Катерина Арісой розповідає, ще декілька місяців тому вони не могли вийти на зустріч у «сіру зону», аби допомогти подолати цей шлях. Зараз часто отримують запити від рідних на евакуацію маломобільних людей і разом із екіпажем Червоного Хреста з ношами та каталками вивозять їх.
Фото: Сумська обласна організація Товариства Червоного Хреста України
Ми стукалися всюди, щоб отримати можливість виходити евакуйованим назустріч, і нарешті це стало можливим. Заздалегідь, ще до того, як людина планує перехід, ми отримуємо від родичів запит, що потрібна допомога у «сірій зоні». Також, якщо людина має таку потребу, ми разом із партнерською громадською організацією «Проліска» допомагаємо поїхати спецтранспортом у супроводі лікарів у будь-яке місто України, — говорить Катерина Арісой.
Але не завжди волонтери отримують запити про допомогу маломобільним людям від родичів. Часто бувають випадки, коли маломобільна людина переходить кордон сама. У такому випадку, волонтери допомагають, як тільки стає відомо про таку необхідність.
«Бувають ситуації, коли ми просто бачимо, що обабіч дороги лежить людина, бо не може йти».
«Історії цих людей важкі й сумні…»
«Я не вважаю це своїм покликанням. Але я впевнена, що кожен українець має робити те, що він краще вміє, заради перемоги. Така позиція має бути у кожного громадянина», — говорить Катерина Арісой.
Дуже багато історій людей, яким надали допомогу за цей час, вразили Катерину. Жінка згадує: «Усі ці історії важкі й сумні. Навіть якщо ці люди залишилися живі, їхні долі зруйновані. Була одна жінка, на її очах розстріляли чоловіка. Вона дивом вижила, в неї кинули гранату, будинок підпалили й вона вискочила у вікно. Ми з нею продовжуємо спілкування. Мені страшно уявити, що вона відчуває, бо у них з чоловіком були дуже гарні відносини».
«Бачиш людину, а у неї все життя у валізі»
Волонтерка центру Юлія зізнається, спочатку допомагала з організаційними питаннями, але потім просто не змогла звідси піти. «Перші тижні я приходила додому й ридала. Я стільки людського горя побачила. Коли бачиш цих людей, у яких кіт, валіза, дитина і вони все життя везуть із собою».
Жінка розповідає, що багато людей, які пройшли через їхній центр, залишилися жити у Сумах. Волонтери за можливості допомогли їм знайти житло та роботу. Говорить, з деякими продовжують спілкуватися й вони приходять у центр попити чаю та поговорити, адже потрібують підтримки, аби адаптуватися у новому місті.
«В Росії я злочинець»
Люди, яким немає куди йти, які не мають родичів або повернулися без документів, можуть залишитися у центрі надовше.
Один із таких — Тимур Шутенко, в центрі він вже понад три тижні. Чоловік родом із Маріуполя, там жив перші місяці повномасштабного вторгнення, але його квартира з усіма речами згоріла. Потім Тимур вимушений був жити у знайомих в Росії та в місцевих центрах для біженців. Розповідає: жити в Росії з українськими документами було важко, роботи він знайти там не міг. З початку 2024 року ставлення до нього у центрі біженців різко змінилося, говорить: з усіх боків відчував тиск, якщо ти українець — для них це злочин. Коли дізнався, що є можливість повернутися в Україну через Покровку, почав готуватися до поїздки.
«Я був впевнений, що в Україні мені буде ліпше. Один фактор — матеріальний, тут я можу знайти роботу. Другий фактор — важливіший — я не міг жити з людьми, які впевнені, що знищення Маріуполя та обстріли Києва, Харкова й інших міст — це правильно. Вони щиро вірять, що їхня країна чинить вірно. Мені було емоційно важко спілкуватися з ними».
Тимур хоче залишитися у Сумах, йому сподобалося місто, рідних в Україні у нього немає. Зараз шукає житло та роботу, за освітою він фізик, працював викладачем і вчителем.
Зараз за день через пункт пропуску з Росією в Україну повертається у середньому 50 людей, але, говорять волонтери, бувають дні, коли їхній центр приймав і до 200 людей. За весь час роботи з березня 2023 року центр надав допомогу понад 20 тисячам людей.
***
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
