Липа м’яка, як вершкове масло
Чоловік у барвистій гавайській сорочці й солом’яному капелюсі прочиняє ворота, за ними недоторкані зарості. На подвір’ї його майстерні у середмісті Сум такі високі й густі дерева, що майже не пропускають літньої спеки. Серед сонячних зайчиків рояться відгодовані комарі. На вході — гора стружок, що назбиралися за рік.
Простора студія заставлена заготовками, колодами й інструментом. Серед охайно замотаних у плівку дерев’яних скульптур стоїть жіночий манекен у червоному бікіні й касці.
Олександр Федоренко родом із Сіверщини — із Шостки. Літо часто проводив у бабусі — в селі під Вороніжем, де народився Пантелеймон Куліш. На Сіверщині багато дерева, а батько Олександра був рукастим і мав інструменти, тож хлопчик з дитинства почав працювати з цим матеріалом.
— Перше, що я робив у дитинстві з дерева — це кораблики з кори. У нас багато кори було, бо всюди росли величенькі сосни, — згадує Олександр.
Згодом вступив до художньої школи, де був наймолодшим у класі. Освіту продовжив у Сумському училищі мистецтв. Каже, саме там його привчила до творчості та самовираження викладачка й мисткиня Ганна Гідора.
Дерево Олександр обрав за його доступність: воно є завжди і всюди. Із деревом працювати простіше. Для бронзової скульптури спершу потрібно зробити модель, потім її відлити. Кераміку — випалити. Дерев’яні скульптури, якщо перебувають не на вулиці, а в інтер’єрі, також можуть жити вічно. Скульптор наводить приклад тих, які збереглися ще з Давнього Єгипту.
— Дерево — це готовий матеріал. Дуже теплий і дуже гарний, — пояснює Олександр.
Іноді він бачить десь розпиляну деревину і, як білка з мультфільму «Льодовиковий період», хапає частину й на велосипеді везе до майстерні.
Його улюблена порода — липа. Він порівнює її із вершковим маслом, яке полежало в морозилці. Однорідна, м’яка, ще й приємно пахне. Для нього немає поганих дерев — працює з усіма. Це ялина, сосна, вільха, осика, тополя — все, що можна знайти.
Шість коробок страху
У страху та тривозі на початку повномасштабної війни Олександр Федоренко не припиняв працювати. Тоді він зробив шість ящиків невеликих простих скульптур — переважно тварин, птахів та риб. Досі дарує їх знайомим на свята.
— Отак я зустрів війну — з переляку почав робити якісь маленькі речі. Це моя реакція на перші дні вторгнення, на півоточення Сум, — згадує Олександр.
Він дістає з коробки рибку із сосни. Показує, що ця деревина має цікавий ефект під час обпалювання — ніби вкривається смугами.
Каже, у лютому 2022 року його світогляд змінився, як і в усіх, але на творчості це не надто відобразилося. Кожен митець сам вирішує, чи говорити про війну прямо. Та Олександр певен, що війна і так відображається в кожному з нас. І це не залежить від того, чи малює людина підбиті танки, чи квіти. Йому ж ближчий підхід, коли мистецтво говорить про війну тихо, не в лоб. Це може бути темна колода у вигляді багатоповерхівки — з пустими, обпаленими вікнами.
Він зробив кілька робіт, присвячених війні, й ще має певні задуми, але переважно працює зі звичними темами. Це декоративні панно, абстракції, оголені жіночі фігури й анімалістичний жанр.
Сюжети кожної майбутньої роботи йому диктує матеріал. Олександр бере колоду і вже знає, як треба її вивільнити, аби зробити з неї скульптуру.
Лише один шанс
За час повномасштабної війни в Олександра Федоренка було три виставки. Він думає, що люди, які на них приходять, хочуть бачити спокій, затишок і щось позитивне. Радіє, що у Сумах працює кілька галерей. Ще у 90-х, коли він навчався, побачити мистецтво можна було лише в Художньому музеї.
Свої роботи Олександр продає переважно за кордон. В Україні їх рідко купують. Це пов’язано і з цінами, і з тим, що скульптури передбачають простір — багато з них не підходять для звичайної квартири.
Іноді Олександр Федоренко займається й живописом. Останню роботу написав під час відключень світла, у цілковитій темряві. Це індустріальний пейзаж, який називається «Вавилонська вежа».
Разом із лісами Сіверщини й річкою Десна він ріс серед заводів, серед труб, які стирчали з землі, поки їх не порізали на метал. Такі пейзажі його також зачаровували. Ще студентом він з другом робив замальовки на території Сумихімпрому. Тоді їх прийняли за шпигунів і кілька годин протримали на заводі, поки не впевнилися, що вони просто художники.
— Там була краса: ці труби, фосфорна кислота, установки. Дуже цікаво, — згадує Олександр.
Каже, скульптуру робити довго. Він може «гризти» її місяцями. До того ж треба постійно контролювати процес — раз схибиш і вже нічого не врятуєш. У скульптури лише один шанс. У живописі ж помилки можна виправити.
Нарциси о другій ночі
У квітні 2026 року квартира Олександра Федоренка постраждала під час обстрілу Легкоатлетичного манежу. У його будинку вилетіли всі вікна — з першого по дев’ятий поверх. Люди ж вціліли, бо ще після першого вибуху повиходили у коридори.
— Спочатку ми раділи, хіхікали. Я навіть подарував сусідці нарциси о другій ночі. А наступного дня збагнув, що мене б просто не було, якби я не вийшов із кімнати, — згадує Олександр.
Заняття мистецтвом — єдине, що його рятує. І хоча зараз скульптура вже не приносить йому того ж задоволення, що й раніше, він сподівається ще повернутися у той стан. За мистецтво можна вхопитися, воно ніби позбавляє від страждань.
Для Олександра воно потрібне завжди — тим більше під час війни. Колись серед воєн та чуми Середньовічної Європи з’явилися митці Відродження. Тож для нього мистецтво — це те, що виправдовує людство. І поки багато хто не розумітиме, навіщо творити під час війни, хтось не полишатиме спроб.
— Мені іноді кажуть — от ти дівок голих робиш, а зроби дошку. Але ж я можу зробити щось цікавіше. Дошку чи табуретку всі можуть зробити, — говорить Олександр.
Його уявлення раю
Олександр любить яскраво вдягатися. Каже, це в нього було завжди, просто наприкінці 80-х — на початку 90-х важко було знайти незвичайні речі. Та він знаходив — під час навчання в училищі мистецтв одягався в парадну блакитну офіцерську шинель. Думає, що його нинішні образи — це підсвідома компенсація відсутності вибору раніше.
— Ось є шляпа, вона коштує в секонді 15 гривень, вона мені подобається і я її ношу. Або така сорочка — якби її одягнути у 1985 році, всі б її мацали і питали, звідки ж її привезли — з Польщі чи Югославії, — розповідає Олександр.
У його дитинстві одягу було мало, він був недолугим і нудним. Нині ж обирає яскраве і квітчасте. Не тому, що намагається, а просто носить те, що подобається.
Напротивагу образам, Олександр рідко залишається задоволеним готовою скульптурою. Каже, його радує саме процес створення, коли він береться за колоду і вивільняє її. Ще Мікеланджело казав, що потрібно відтяти все непотрібне і залишити потрібне.
Між фламінго та ібісом з жабою, які стояли в його квартирі під час обстрілу, Олександр знаходить свою улюблену роботу. Це вінтажна валізка, у якій лежать Адам і Єва. Поруч із ними рибка та дві пташки.
— Це моя улюблена робота, бо це моє уявлення раю. Тут завжди дуже гарно й затишно, — говорить Олександр.
Адам і Єва ховаються у сундучку, ніби ляльки старовинної лялькової вистави. Олександр повертає туди пташок і застібає валізку. Усередині зберігається затишний рай, так, ніби Адаму і Єві його ніколи не доведеться покинути.
