З Віталієм зустрічаємося біля його під’їзду. Він живе на останньому поверсі сумської шестиповерхівки. З високою ампутацією ходити на протезах вулицею або їздити у справах дуже складно, тож вони — лише для сходинок, далі — пересідає у крісло колісне. Аби спуститися, йому необхідна допомога, особливо взимку. Адже на протезах у верхньому одязі подолати стільки сходинок — фізично важко. Треба, аби хтось зніс крісло колісне та одяг вниз. Цього разу допоміг молодший син. Такий шлях Віталій долає щодня, іноді — і декілька разів на день.
“Мій максимальний рекорд на протезах – 300 метрів, і це було по доволі рівній поверхні. Дуже багато сил забирається, бо м’язів лишилось, на жаль, мало. Ліва кістка — 13 сантиметрів, права — 10. Хоч тренуйся, хоч не тренуйся, але це ж фізика, тому протези у моєму випадку — лише на короткі дистанції. Один поверх пройду — стану відпочину”.
Чоловік говорить, після поранення кожен військовий опиняється перед складним вибором: “Людина психологічно змінюється навіть більше, ніж фізично. І є два варіанти розвитку подій: або людина сідає і глушить себе чаркою з ранку до вечора, або щось робить — якось старається жити далі. Цей вибір залежить тільки від людини”.
За його словами, найскладніше — не фізична втрата, а психологічний стан. Віталій ще у перші місяці після поранення вирішив, що цінуватиме життя, яке воно є, і не покладатиме руки. Спорт, який чоловік любив і у цивільному житті, став спасінням у найважчі часи.
“Коли ти втрачаєш основний вид рухливості, м’язи не підтримуються, і ти слабшаєш. Слабшаєш набагато швидше, ніж можеш відновитися. Тому треба щось робити. Спорт — це один із варіантів. Кому штанга, кому волейбол, кому плавання — це вже справа смаку”, — говорить Віталій.
***
50-річний Віталій родом з Путивльщини, проте у 90-х приїхав навчатися в Суми. Тут познайомився з дружиною, згодом у подружжя народилося двоє синів. За освітою Віталій — учитель музики і художньої культури, кілька років викладав у школі. Потім працював будівельником, займався ремонтами, певний час працював за кордоном. Доля склалася так, що 24 лютого 2022 року чоловік як раз був у Сумах. Коли місто було в облозі, долучився до оборони, разом із друзями виготовляли протитанкові їжаки, допомагали військовим, чим могли.
У грудні 2022 року Віталія мобілізували. Він служив водієм-механіком у окремій механізованій бригаді. Спочатку підрозділ перебував на Сумщині, згодом його перекинули на Донеччину, у район Торецька, а пізніше — на Куп’янський напрямок Харківської області. Саме там, у жовтні 2023 року, під час виконання бойового завдання, стався вибух, який розділив його життя на “до” і “після”. Чоловік наступив на міну і отримав важке поранення ніг.
Архівні фото Віталія
Побратими евакуювали його з поля бою. Спочатку була довга дорога до стабілізаційного пункту, потім — лікарня в Харкові. “Вже в Харкові лікарі сказали, що врятувати ноги неможливо. Час ішов на хвилини. Хоча після поранення у мене навіть коліна були цілі. Був турнікетний синдром, тому довелося зробити високу ампутацію на обох ногах”, — згадує чоловік.
Наступного дня після поранення поруч із ним уже була дружина та рідний брат, що служив неподалік:“Я не міг одразу повідомити, бо не було зв’язку. Але вже наступного дня вона була біля мене. Це була величезна підтримка. Без рідних взагалі неможливо впоратися”.
Лікування тривало довго і складно, було багато операцій. Від поранення до висновку військово-лікарської комісії пройшов рік, рани заживали довго.
***
Попри слабкість і біль, Віталій вирішив почати відновлюватися якомога раніше: “Щойно зміг сидіти, купив дві гантелі по два кілограми і почав тренуватися. Це було важко. Я був дуже слабкий. Підняти власну вагу руками було складно. Я розумів: якщо не почну зараз, далі буде тільки гірше”.
Згодом до самостійних вправ додалися заняття з реабілітологами, повноцінні тренування у спортзалі. А басейн допомагав зняти не лише фантомні болі, а і психологічну напругу.
Перші протези Віталій отримав в Україні. Але для активного життя “механіки” у його випадку було недостатньо. Потрібні були мікропроцесорні коліна, тому згодом ветеран поїхав на протезування у США.
“Я провів там три місяці. Мене навчали ходити заново. Це складний процес, але він дає можливість повернути незалежність”, — згадує чоловік.
Архівні фото Віталія
Після повернення в Україну він продовжив активні тренування і реабілітацію. Також придбав авто та переобладнав його під ручне керування. Говорить, без машини взагалі не знає, як би пересувався містом. Адже ще одна велика проблема, з якою стикаються люди з інвалідністю — відсутність належних умов для їхннього повноцінного життя.
“Інклюзивність відсутня на 99,9%. Не беремо до уваги державні установи, лікарні. Але дороги, тротуатри не пристосовані до візків. По моєму району мені самому страшно їхати, бо я на один бардюр заїду, а з іншого боку вже не з’їду. Тому лише з кимось можу на кріслі виїхати, а машина дає мені трохи самостійності”.
Фото зі сторінки КЗ СОР “Ветеранський простір “ВЕТЕРАН ПРО: СУМЩИНА””
“Для мене змагання — це перш за все спілкування. Медалі, перемоги мені взагалі не важливі. Там можна зустріти тих, з ким служив, лікувався, знайомишся і з новими людьми. Також це можливість подорожувати, до війни все ніколи було, а зараз всю країну об’їздив уже”.
У вільний час чоловік в’яже шкарпетки для захисників. Каже, після пережитого почав інакше дивитися на життя: “Коли розумієш, що можеш втратити все — дім, місто, країну — починаєш цінувати це набагато більше”. Головна мрія зараз — придбати квартиру, яка більше підходитиме під потреби чоловіка. Знайти її, як виявилось, непросто: треба нижній поверх, пандус, коридори та дверні проходи таких розмірів, аби можна було проїхати кріслом колісним.
Хлопцям, які пережили важкі поранення, Віталій радить не здаватися і не відмовлятися від допомоги: “Хоча б мінімально треба займатися спортом. Не для рекордів — щоб просто бути здатним обслужити себе. Не можна замикатися в собі, спілкуйтеся з психологом, аби подолати ПТСР. Також спілкуйтеся з іншими ветеранами, це дуже допомагає. Самому наодинці пережити таке, мабуть, неможливо, тож треба якнайшвидше повернутися у соціум”.
Чоловік ділиться, війна змінила його життя, але не зламала.
