Володимир Бойчин народився у селі в Івано-Франківській області. Вивчився на медика і за розподілом, оскільки не встиг ще завести родину, поїхав працювати на Сумщину.
Спершу, у 1983 році, приїхав до Сум. Пройшов інтернатуру у центральній міській лікарні, яка тоді знаходилася у садибі Харитоненка на вулиці Дзержинській (тепер — Троїцькій), а за рік, 13 серпня 1984 року, приступив до роботи терапевтом дільничної лікарні у селі Нижня Сироватка — в історичній будівлі, яку теж побудував Харитоненко. Уже за півтора року Володимир Бойчин став тут головним лікарем. І залишився. Ось уже як 39 років.
Сільський лікар розраховує лише на себе
Тоді працювати було важче, говорить Володимир Бойчин. На п’ять лікарів — 8 тисяч пацієнтів, свій стаціонар на 90 ліжок та карета швидкої, яка виїжджала на виклики цілодобово.
У дев’яності Володимиру Бойчину доводилося самотужки навіть приймати пологи. Разом з акушеркою вони допомогли з’явитися на світ 24 немовлятам. Зараз усім їм вже за тридцять: з села поїхали, мають своїх дітей.
«Я пишаюся, що працюю тут вже 39 років. Бути лікарем у селі значно складніше, ніж у місті. Тут залишаються лише сміливці», — говорить Володимир Михайлович.
Сільський лікар живе серед своїх пацієнтів. Йому не вийде просто піти додому, відпрацювавши день, і залишити роботу на роботі. Він повсякчас зустрічає своїх декларантів поза робочим кабінетом, запитує про здоров’я, оцінює стан, дивиться чи допомагає призначене лікування.
Крім того, сільський лікар самостійно ухвалює рішення. Якщо в місті терапевт має якісь сумніви, може направити людину до спеціаліста «вторинки» — ендокринолога, невропатолога тощо. У селі немає таких спеціалістів — лікарі розраховують лише на себе.
Та і пацієнти вкрай рідко мають бажання їхати в місто. Їм хочеться полікуватися у своєму селі. І це одна з причин, чому Володимир Бойчин багато зусиль доклав до того аби зберегти тут лікарню. Зараз поставив перед собою нове завдання з зірочкою: відремонтувати будівлю 1876 року так, щоб вона зберегла свій первісний вигляд.
Троє з чотирьох — лікарі
У родині педагогів Бойчиних було четверо дітей: двоє дівчат — найстарша та наймолодша, та двоє хлопців-близнюків. Троє з чотирьох дітей стали лікарями. Лише брат Володимира Михайловича пішов стопами батька і вступив на філологічний.
«Прикладом для мене стала старша сестра. Коли ми з братом лише обирали професію, вона вже закінчувала медичний і багато розповідала про навчання. Тож у десятому класі я вже не мав сумнівів куди хочу вступати. Складно було, але нічого. Не даремно ж ми з братом закінчили школу з золотими медалями», — розповідає Володимир Бойчин.
Тоді шляхи братів і розійшлися. Володимир Михайлович по закінченні вишу потрапив на Сумщину, його брат — зупинився в Києві. Неодноразово з того часу приїздив у гості й кликав до столиці, але Володимир Михайлович — непохитний. Не уявляє свого життя у квартирі, без свого саду, квітів і односельців. Хоч брат і зваблював допомогою у пошуку перспективнішої роботи. Якось погостював у столиці тиждень і остаточно зрозумів, що таке життя не для нього.
На запитання, що його тримає в селі говорить: «Я тут потрібен. Мене тут поважають. За увесь цей час ніхто слова поганого про мене не сказав. Це мене дуже підтримує і надихає».
А ще у Володимира Михайловича та Нижньосироватської лікарні є свій оберіг — дві лелечі родини, які мешкають на даху медзакладу. Поки вони тут, головний лікар впевнений, — все буде добре.
Після 24 лютого
Перші кілька днів після початку повномасштабного вторгнення усі лікарі Нижньосироватської амбулаторії приходили на роботу, попри те, що колони російської техніки постійно їхали селом. Їхні військові, говорить Володимир Бойчин, сиділи ніби на параді.
За кілька днів вирішили змінити формат роботи й дозволити не приходити принаймні тим, хто жив далеко або чиєю вулицею їхали росіяни. Зробили скорочений день, у фейсбуці написали оголошення, що консультуватимуть пацієнтів телефоном. Але амбулаторія все одно працювала і приймала людей — сюди йшли за медикаментами, бо більше не було де їх взяти. Місцевий аптечний пункт не працює досі, бо був зав’язаний на поставки з Харкова, а до амбулаторії ліки привозив сам Володимир Михайлович — проривався за ними до волонтерів у Суми. Через це одного разу його машину обстріляли.
Це сталося 7 березня 2022 року. У Нижній Сироватці саме був бій, під мостом, де зараз стоїть пам’ятний знак загиблим. Володимир Михайлович повертався з Сум з черговою партією медикаментів, коли йому зателефонували хлопці з місцевої тероборони: «Михайлович, ти де? У нас тут один померлий і два поранених».
Володимир Михайлович поспішив. Виїхав на Лебединську трасу, а там блокпост. Наші. Не пускають. Кажуть, йде бій — не проїхати.
«Я — через інший блокпост, біля «Хімпрома». Пояснив ситуацію. Кажу, я — лікар. Хлопці зателефонували комусь дізнатися яка ситуація по тій трасі. Пропустили», — пригадує Володимир Бойчин.
Як вже був майже на місці, треба було проїхати по мосту. І саме на ньому йому назустріч вискочили російський «Тигр», БТР та КамАЗ. Вже пізніше люди казатимуть, що то росіяни з Лебедина вивозили якогось командира.
Коли розминулися, з КамАЗу стали стріляти по машині. П’ять-шість пострілів, а тоді Володимир Михайлович взяв вліво і з’їхав з мосту. Якби хтось сидів поряд на пасажирському сидінні, шансів вижити у нього не було б.
Тероборонівці на тоді вже зайшли до когось з односельців. Один з поранених, якому влучили в шию та голову, лікаря не дочекався. Другому — зупинили кров, а витягти кулю з ноги не зуміли. Викликали з Сум швидку.
«Страшно стало аж тоді, коли хлопці глянули на машину. Кажуть: «Михайлович, так тебе ж обстріляли». Тільки тоді зрозумів, що могло б зі мною бути», — пригадує лікар.
Хоч спеціально уявляти й не треба було. Невдовзі у село прийшла звістка: буквально через три хвилини після того, як з’їхали з мосту росіяни обстріляли на дорозі автівку з чотирма сумськими активістами. Після цієї зустрічі ніхто з сум’ян не вижив.
Зараз Володимир Михайлович продовжує їздити тим мостом. Говорить, що іноді вже й забуває про те, що тут з ним трапилося.
Що у Нижній Сироватці зараз
Зараз Нижньосироватська амбулаторія обслуговує всіх жителів громади, а це близько 5,4 тисячі пацієнтів, тут є невеликий денний стаціонар — власна ініціатива лікарів. Виклики тепер приймають працівники пункту екстреної медичної допомоги, який організували при лікарні торік і який підпорядковується Сумському обласному центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.
«Людей у нас виїхало небагато — десь до п’ятисот. В основному, жінки та діти. Більшість з них консультуються телефоном з нашими лікарями. Декларацій не розривають, бо планують повертатися», — розповідає Володимир Бойчин, який і сам продовжує лікарську практику і має понад 1600 декларантів.
Повномасштабна війна, звісно, не додала здоров’я пацієнтам. На фоні стресу у людей загострюються хронічні хвороби, погіршується психоемоційний стан. Тому місцеві медики пройшли навчання з психологічної допомоги, намагаються бути уважнішими й приязнішими.
«У нас село дуже розкидане: радіус обслуговування — 16 кілометрів. Тому до літніх людей ми намагаємося виїздити додому. Благо, що транспорт для цього ми маємо», — говорить лікар.
Як почалося повномасштабне вторгнення брат знову кликав його до столиці. Дружину, дітей, онуку готовий був вивезти, але сам — ні. Хоч і розумів, що якби село окупували, він би сильно ризикував.
«Кого б вони шукали перш за все? Учасників АТО, активістів… А я людина публічна — попри те, що головний лікар, я ще й тричі був депутатом районної ради. Тут всі знають про мої патріотичні погляди», — пояснює Володимир Бойчин.
На щастя, обійшлося. І хоч Сумщина щоденно страждає від російських обстрілів, їхати звідси він не збирається. Тут його садок із 80 кущами лохини, квітники, які вони доглядають разом з дружиною, і від яких у захваті односельці, і річка Сироватка, на яку він часто ходив рибалити до початку повномасштабної війни. А ще люди, які під час повномасштабної війни відкрилися для нього по-новому, і чиєю стійкістю він дуже пишається.
***
Ця публікація створена в рамках проєкту «Лікар села. Як працюють медики у віддалених або малих населених пунктах прикордонної Сумщини» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
