Сумський обласний художній музей ім. Никанора Онацького заснували 1 березня 1920 року, його основою стала націоналізована радянською владою колекція київського колекціонера Оскара Гансена, який з початком революційних дій перевіз її до матері у Суми. Боротьба за ці твори тривала кілька років, адже їх могли забрати в інші фонди або ж продати за кордон, та все ж вони залишились у Сумах під опікою художника і викладача Никанора Онацького. Він очолював новостворений музей до 1932 року під постійним тиском з боку влади, яка хотіла перетворити заклад на агітаційний — із ленінською кімнатою та «виробничим залом». За непідтримку таких змін Онацького змусили звільнитися, згодом заарештували і ув’язнили, а в 1937 році стратили. Його ім’я було вилучене з культурного простору України аж до 1990-х років.
Під час Другої світової війни частину колекції евакуювали, частину заховали у Сумах — деякі експонати навіть закопували, а щось залишалося у тодішньому приміщенні музею по вулиці Соборній. Саме туди під час обстрілу потрапила бомба і багато реліквій пошкодилися у пожежі. Кілька предметів, які пережили вогонь, у тому числі рожевий кавовий сервіз, через десятки років реставрувала Влада Ярмак — раніше реставраторка, а з листопада 2022 року директорка музею. Вона згадує, що сажа глибоко в’їлася у тонкий фарфор і його вдалося відновити та почистити лише завдяки тому, що з’явилися нові матеріали.
За своє життя Художній музей багато переїжджав, реорганізовувався і змінював назви, у звичному для сум’ян приміщенні колишнього Державного банку облаштувався у 1980-х. До цього частина колекції знаходилася у будівлі філармонії, у Воскресенській церкві та Троїцькому соборі, звідки музейники виїхали після того, як обидва приміщення повернули церкві. Зрештою усі фонди перенесли до нинішньої будівлі музею на початку 2000-х років.
«У нас не мало місця, у нас катастрофічно мало місця, — говорить директорка музею Влада Ярмак. — До початку повномасштабного вторгнення ми мали можливість виставляти приблизно 5% нашої колекції, зараз — набагато менше. А ми маємо більше, ніж 17 тисяч експонатів, кожен з яких має своє значення. Звісно, ми звикли до цих обмежень, але весь час мріємо про те, що у нас буде велике приміщення, що не треба буде постійно носити експонати із фондів у зали, і ми зможемо виставити більшу частину наших скарбів».
Пакували картини в газети
Із першого дня повномасштабного вторгнення музейники закрилися у приміщенні й почали пакувати свою колекцію.
Пакувати було ні в що, ми приносили газети, тканину, якісь коробки, все, що у нас було, і працювали всім колективом, — згадує Влада Ярмак. — Через кілька місяців у другій половині 2022 року нам почали допомагати різні міжнародні фонди — у Києві треба було забирати пакувальні матеріали, тож ми зверталися до знайомих, які передавали їх потягами і авто.
Тоді в музеї з’явилися якісні матеріали для збереження колекції: коробки, куточки для картин, гофрокартон, плівка з бульбашками, деякі інструменти, пластикові ящики на коліщатках, спеціальний пристрій, щоб пересувати експонати сходами, а не носити їх в руках.
У музеї розуміли, що в Сумах можливі обстріли, тому директорка звернулася до людей, які привезли до них самоскид піску, а працівниці обійшли місцеві пекарні, аби попросити у них мішки. Тоді усі разом розсипали пісок по мішках, аби скласти їх на вікнах приміщення і захистити свої скарби.
«Cпецифіка музейних працівників у тому, що вони переживають за рідних, за своє життя, але постійно думають про те, що тут знаходиться колекція й її необхідно зберегти, забезпечити для неї якнайкращі умови», — говорить Влада Ярмак.
Наразі, за словами директорки, колекція знаходиться в безпечному місці, щоправда, велика війна переформатувала попередні домовленості й все відбувалося дещо не так, як планували. Приходити ж у порожній музей не стало шоком для працівників.
За наше життя в музеї ми пережили вже кілька переїздів, і коли у нас забрали церкви, й коли обіцяли приміщення по вулиці Петропавлівській, але не віддали через брак коштів на його ремонт, — говорить Влада Ярмак. — Ми звикли кочувати. Більший шок був від того, що працівниці сиділи вдома, без роботи і грошей, у повній невідомості. Тож ми почали поволі повертати людей у музей, де вони працювали за зачиненими дверима, навесні 2023 року повернули майже всіх. Роботи було багато, ми зібралися колективом і по-новому розподілили обов’язки під час війни. Кілька наших працівниць виїхали, а за цей час прийшли двоє нових співробітниць, та персоналу нам не вистачає. Нам дуже потрібні реставратори з освітою, також не вистачає людей, які можуть займатися фізичною працею у музеї — у нас суто жіночий колектив, тому працівницям буває дуже важко.
Для відвідувачів музей відкрився у липні 2022 році з виставкою сумських художників. Також музейники брали участь у спільних проєктах із місцевими галереями та арт-просторами.
Нові відвідувачі
Через те, що під час великої війни Художній музей не має можливості показувати свою постійну експозицію, його роботу переформатували.
«Тепер музей — це територія для спілкування, де мають можливість виставлятися наші художники, викладачі та учні художньої школи, які захищали у нас свої дипломні роботи та отримували дипломи, бо в своєму приміщенні вони не мають укриття», — говорить директорка.
Також тут проводять майстер-класи: викладачі художньої школи вчать дітей малювати, ліпити та плести. Цій співпраці посприяло й те, що через відсутність колекції в приміщенні з’явилося більше місця для проведення заходів.
Під час повномасштабного вторгнення змінилася й публіка, яка відвідує музей.
До нас приходять переселенці, люди, яким може бути важко себе знайти у нову місті, — говорить Влада Ярмак. — Деякі з них були вимушені покидати свої домівки вже двічі з 2014 року і це все діє на психіку. У когось із них є потреба у спілкуванні, у когось навпаки — в усамітненні. Тож ми їх не чіпаємо, вони можуть стояти мовчки, дивитися, а вже якщо є якесь питання, то задають. Також до нас приходять хлопці, які нас захищають, вони з різних частин України і навіть із того, що у нас зараз виставлено, можуть створити уявлення про нашу колекцію.
Під час повномасштабного вторгнення налагодилися нові співпраці, серед них із спортивною школою «Колос» та СНАУ. Для юних спортсменів та студентів вишу готують спеціальні екскурсії, аби познайомити їх з місцевими скарбами.
Меценатство і самоповага
Директорка вважає, що зараз дуже важливо відроджувати меценатство.
«Музеї майже ніколи не жили за рахунок бюджету, частіше це були меценати, для яких робити щось для музею було самоповагою, — говорить Влада Ярмак. — Уже під час повномасштабного вторгнення людина із Тайваню оплатила дві роботи на наш вибір від сумської майстерні «Пивоварови». Це мозаїчний портрет Шевченка та копія у смальті роботи мисткині Ганни Собачко-Шостак.
Також музей має більше 50 робіт Марії Примаченко, але не всі з них можуть виставити через відсутність оформлення. За останній час група компаній «Кусум» зробила рамки для 17 її робіт, кожна з яких має світловідбиваюче скло, яке дозволяє фотографувати картини, а також роздивитися їх при електричному чи яскравому сонячному освітленні без відблисків.
«Кожна така рамка коштує більше трьох тисяч гривень, у нас таких коштів немає, — говорить Влада Ярмак. — А робіт Примаченко у нас багато, бо співробітники музею їздили до неї ще з 1970-х років, спілкувалися, щось купували, щось вона дарувала, тоді ж художник Володимир Ратнер намалював портрет мисткині. Раніше, щоб виставити роботи Марії Примаченко, ми оформлювали їх самі, використовуючи картонні коробки та плівку».
Для тих, хто сумує за музеєм
Частина залів музею зараз мають експозиції, найперше, про що думають музейники при їх оформленні, — це матеріали. Вони мають бути такими, щоб найменше постраждати при можливих обстрілах та руйнуваннях, тому переважно обирають метал, дерево, тканини. Тож сум’яни можуть побачити кролевецькі рушники, виставку вишивок та предметів побуту «Мелодії Карпат», дерев’яні роботи місцевого скульптора Віталія Шума та частину експонатів зі Сходу — Персії та Туреччині.
В одній із зал виставлені роботи 19 століття: картини, меблі та порцеляна.
Ми зробили цю залу для людей, які гарно знають нашу колекцію і сумують за нею, — говорить директорка. — Це з одного боку знакові роботи, але ще й ті, які заспокоюють, ми обирали їх із психологічної точки зору.
Тож на картинах портрети, пейзажі, багато моря, а на окремому мольберті виставлена робота зі смугастим котом.
Директорка говорить, що поки що вони не готові роботи виставки, повністю присвячені війні та смерті, адже люди і так живуть у постійному стресі. Тому воєнні теми з’являються лише як елементи експозицій.
Наразі музейники готують виставку, присвячену весіллям, на ній будуть представлені кілька робіт із колекції музею, у тому числі одеського художника Олександра Ройтбурда, картини сумських митців, ляльки, фотографії та пам’ятні речі — сукні, взуття, рукавички. Частина експозиції буде розповідати про весілля у минулому, частина про сучасні — весілля військових.
Більше століття без каналізації
До січня 2024 року музей не мав сховища, цокольний поверх був непридатним для людей, адже поруч знаходилася вигрібна яма, сторічні труби протікали і руйнувалися.
Раніше тут все текло по сходинках, ми не могли у підвалі нічого зберігати, — говорить директорка. — А для того, щоб зробити тут укриття, ми мали провести каналізацію, якої у музею не було. Тепер у нас є туалети, водонагрівач і навіть душ, бо нашим дівчатам приходиться багато фізично працювати, з 8 ранку вони носять роботи, прибирають, а о 10 ми відкриваємося для відвідувачів — ти ж не вийдеш до людей брудна і спітніла.
За словами Влади Ярмак, на проведення каналізації кошти виділила Сумська ОВА – 1 млн 600 тис грн.
Тепер у музеї облаштували укриття зі стільцями, лавками, ковдрами та кількома робочими місцями. Під час тривоги працівниці спускаються сюди з ноутбуками, також можна скористатися стаціонарним комп’ютером, у сховищі є інтернет.
«Наші цокольні приміщення ніколи не використовувалися повноцінно, лише зараз у нас з’явилася така можливість, — говорить Влада Ярмак. — Уявіть собі, там текло десятки років, було схоже на звалище. Тож тепер наші доглядачки приходять на роботу, переодягаються, надягають рукавчики, маски і починають вигрібати: те прибрати, те просушити, те відремонтувати. А сміття також треба кудись вивезти і це також гроші. До того ж наша будівля це пам’ятка архітектури місцевого значення, тому для проведення ремонтів необхідно отримати дозвіл».
Коли почалися роботи зі встановлення каналізації, директорка зв’язалася з українськими представниками швейцарської фірми, яка займається осушенням вологих стін. Фахівці зробили обстеження музею і розрахували, яке обладнання необхідно для того, щоб стіни цокольного поверху не всотували в себе вологу з ґрунту, щоб у приміщенні не було сирості та затхлого повітря, і не розмножувався грибок.
На це обладнання нам було потрібно більше 1 млн гривень, та нам допомогли закордонні організації, — говорить директорка. — Тоді ж ми трохи відремонтували нашу тепломережу — опалення старе, частину труб прийшлося замінити.
Наступні проблеми, які потрібно вирішувати музейникам, — це дах, який протікає, — потьоки від води можна побачити вже на першому поверсі, та вимощення навколо будівлі — воно зроблене неправильно й не має відливів для відведення води. Про заміну і ремонт старих вікон і дверей можна буде говорити лише після вирішення цих питань. Директорка говорить, що проблеми з фінансуванням у музею були завжди, ще до повномасштабного вторгнення.
Не лише п’ють чай
Директорка говорить, що переосмислення радянської і російської спадщини у музеї розпочалося давно і зараз набирає обертів: проводяться семінари по деколонізації і декомунізації, випускаються спеціальні довідники. Вона наголошує, що музей — це не лише виставкова діяльність, а найперше — наукова робота.
«Люди думають, що ми сидимо, чай п’ємо і чекаємо, коли хтось до нас прийде, — говорить Влада Ярмак. — Та це не так, наші наукові працівниці мають плани на рік з дослідницької роботи, вони шукають матеріали, співпрацюють з іншими музеями».
Для генерації нових ідей музейники часто спілкуються з працівниками інших музеїв, у тому числі й тими, які з початком великої війни виїхали за кордон. Ускладнюють роботу лише відключення світла — без електрики й зв’язку онлайн-конференції перериваються на найцікавішому. «Але це нюанси військового часу. Життя перевернулося у всіх», — говорить Влада Ярмак.
У музеї є генератор та зарядні станції, які забезпечують базові потреби закладу та працівників.
Музейники розуміють, що зараз багато їхніх колег викладають свої колекції в інтернет, бо люди вже не ходять по музеям так, як ходили раніше, вони хочуть бачити все онлайн. Та за словами директорки на це також потрібні кошти і спеціальна техніка, якої вони не мають.
Чому живопис любить тишу
У цілях безпеки музей активно не рекламує відкриття виставок, аби уникнути масового скупчення людей. Директорка говорить, що інформація про нові експозиції з’являється згодом і бажаючі можуть їх відвідати, адже зазвичай вони виставляються тривалий час.
«Якщо ти хочеш прийти на виставку, то ти прийдеш спокійно, в безпечний для себе час і насолодишся, нікуди не поспішаючи, — говорить Влада Ярмак. — Тому ми й не беремо участі у Ночі музеїв, бо я не розумію, навіщо чекати весь рік, аби відвідати музей. Навіщо швидко проходити усі зали у тисняві, якщо ти маєш 365 днів, щоб роздивитися ці твори».
Ще однією причиною, чому до музею небажано приходити одночасно великою кількістю людей є перестороги у зберігання живопису. Під час активних розмов, крику, а також від мокрого одягу після дощу або снігу виділяється волога, яка може негативно впливати на картини. Тому у деяких залах музею директорка просить дотримуватися «старої манери поведінки» — не бігати і не кричати, адже шкода нанесена творам може бути більшою, ніж отримана відвідувачами освіта.
Зараз графік роботи музею може змінюватися, іноді через безпекові умови заклад зачиняється на кілька днів і фахівці продовжують працювати у приміщенні без відвідувачів. Нещодавно продовжили години роботи у вихідні — тепер квиток можна придбати до 17:30, сам же музей у суботу та неділю працює до 18.
«Під час повітряних тривог ми не можемо залишати працівниць на верхніх поверхах, тому спускаємося у сховище, — говорить Влада Ярмак. — Воно розраховане на невелику кількість людей, тому туди можуть спуститися лише співробітниці та відвідувачі, які під час тривоги знаходилися у нас. Також колись було таке, що ми пускали до себе мам із дітками, які проходили повз музей, коли почався обстріл».
***
На прощання Влада Ярмак просить нас сфотографувати вхідні двері до музею і звернути увагу, у якому стані вони знаходяться.
***
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
