Для Великописарівської громади, яка знаходиться на кордоні з Росією, світломаскування — уже понад рік як суворе правило. Тут навіть не знають, коли офіційно починається та закінчується комендантська година, бо після сьомої вечора, як починає смеркатися, на вулицю люди даремно не виходять. Як і наступного дня після обстрілів.
Проте тут мало хто ховається у підвали так, як рік тому. А у лікарні й поготів. Хірургія тут завжди наготові, бо після будь-якого обстрілу можуть привезти травмованих.
Жити на прикордонні
Жінка розносила стареньким по домівках хліб і посеред вулиці її застав обстріл. У неї влучив уламок російського снаряда. Вона загинула на місці.
***
По дорозі на Олександрівку водій вантажівки розминався з легковиком і з’їхав на узбіччя. Здетонували 11 мін. Чоловік помер. Його пасажирка і водій легкового автомобіля травмовані.
***
Два комбайнери виїхали в поле збирати врожай. Лівим колесом наїхали на міну, яка не розірвалася після обстрілу. Техніка розбита. Комбайнерів врятували.
***
На подвір’я місцевого мешканця росіяни скинули з безпілотника дві вибухівки. Чоловік дивом не постраждав.
***
Подружжя з Вільного їхало на велосипедах у магазин. Почався обстріл і уламок снаряда «прошив» чоловіка наскрізь. Його прооперували у Великописарівській лікарні. Він залишився живий.
Коли помирати, то краще вдома
Брудна техніка, ніби замазана білилом, без номерів, написів чи інших розпізнавальних знаків, без перестанку їхала через Велику Писарівку. Військові прямували до Попівки — у напрямку російського кордону. Мобільного зв’язку не було і люди не розуміли хто це і що відбувається.
Біля Попівки колони розверталися і їхали назад. Подекуди танки вклякали посеред дороги: чи не вистачило пального, чи були несправними…
Пізніше з’ясується, що техніка все ж російська, а до кордону вони поїхали, бо заблукали — повернули не на тому перехресті.
Бойових дій як таких на території громади не було. Як і окупації. Росіяни тут не зупинялися — лише постійно їздили: в один бік везли пальне, в інший — тягли підбиті машини.
«У перші дні повномасштабного вторгнення ми всі ходили на роботу. Навіть коли чули вибухи. Нам не давали жодних вказівок і не готували до таких подій заздалегідь, тому ми діяли на власний розсуд. Просто продовжували робити свою роботу, при чому працювали майже 24/7. Додому ходили лише перевдягнутися й поспати», — пригадує директор Великописарівської лікарні Сергій Драгун.
Старші пацієнти стаціонару продовжували лікуватися. Хто був молодший — пішов додому. Хоча в лікарні є обладнане укриття.
Десь за тиждень-два після 24 лютого дехто з працівників лікарні перестав ходити на роботу: хтось виїхав, хтось сказав, що коли помирати, то краще вдома.
Серед тих, хто виїхав, був і лікар-гінеколог.
«Ми з директором відразу об’їхали всіх вагітних і попередили, що приймати пологи немає кому. Треба виїжджати народжувати деінде», — пригадує медична директорка Великописарівської лікарні Ніна Порокіна.
І вагітні жінки виїхали. Майже всі.
Усім на підлогу!
На початку вторгнення після чергового обстрілу до хірургії привезли кількох поранених українських прикордонників. Місцевий хірург Володимир Прокопенко та один з тих, хто супроводжував травмованих, саме робили операцію, коли у вікні показався російський танк. Військові скомандували «Усім на підлогу!», але лікар навіть не поворухнувся — продовжив операцію.
У березні-квітні 2022 року місцеві медики врятували кілька життів. Хоч ніби хірург і не мав досі такого досвіду, специфічних матеріалів чи устаткування. Якби у Великій Писарівці не надали кваліфіковану допомогу у першу, так звану «золоту», годину після поранення, до лікарень вищого рівня пацієнти могли б не доїхати.
«Я не знаю, чи можна таке розповідати, але в якийсь момент на початку повномасштабного вторгнення наша хірургія перетворилася на прохідний двір. Двері операційного блоку не зачинялися, а в коридорах лежали купи брудного одягу, який розрізали на поранених», — говорить Сергій Драгун.
Сюди ж привозили й росіян, які полями намагалися втекти з Охтирки. Після того як вони отримували медичну допомогу їх забирали працівники Служби безпеки України.
«Ми лікарі й зобов’язані надавати допомогу. Та й на початку, коли ми багато чого ще не знали, я особисто вважав: якими б вони не були, перш за все, це — люди. А от місцеві мешканці відразу обурювалися, що ми їх лікуємо», — пригадує Володимир Прокопенко.
Його робота за останній рік не сильно змінилася. Єдине — він став набагато рідше мати справу з плановими операціями й частіше оперувати травмованих через обстріли пацієнтів. Планові операції люди, якщо можуть, скасовують.
«Будівлі, де знаходиться хірургія, вже понад сто років. Вона — в аварійному стані, а від постійних обстрілів на стінах з’являються тріщини. Ми планували перевести операційний блок в інше приміщення, але там довелося відкрити терапію», — говорить Ніна Порокіна.
Хірургію ж місцеві мешканці укріпили: нанесли пластикових мішків, наповнили їх піском з сіллю, який комунальні служби селищної ради тримали, щоб посипати взимку дороги, і підперли стіни будівлі.
Перший внесок зробила голова громади
9 вересня росіяни ракетою вщент зруйнували терапевтичне відділення. Відновленню будівля не підлягає, тому селищна рада дала дозвіл на списання, і дерев’яні конструкції звідти використовують для опалення лікарні.
«50 років тому тут був дитсадок. Майже повністю дерев’яний, лише цегляна добудова. Саме в неї й влучила ракета — у комин на горищі. Пощастило, що він взяв на себе основний удар. Зараз тут вже нічого не зробити, хіба зачистити територію під щось нове», — пояснює директор лікарні.
Менше з тим, мешканці громади зібрали гроші й вже в листопаді у Великій Писарівці відкрили оновлене терапевтичне відділення. Розмістили його у допоміжному приміщенні, одна половина якого мала використовуватися як харчоблок, а інша — як кабінети для фізіотерапевтичних процедур. Там навіть не було електроенергії.
«Коштів, які нам виділяла Національна служба здоров’я на це не вистачило б, і у громади на той час таких грошей не було, тому наша голова запропонувала оголосити збір», — розповідає Сергій Драгун.
У лікарні склали список необхідного і передали місцевому волонтерові, який погодився збирати гроші й займатися закупівлями. А далі усіма можливими способами поширювали інформацію про збір: через фейсбук-сторінки, місцеву газету, оголошення під час нарад, листи місцевим підприємцям, при особистих зустрічах.
«Перший внесок зробила голова громади. Потім я та наша медична директорка. Далі — редактор газети, наші родичі… Внески в усіх були різні, але ми вдячні за кожну гривню», — говорить директор медзакладу.
Оскільки лікарня стосунку до грошей не мала, то й точної суми, яку вдалося зібрати Сергій Драгун не знає. Але припускає, що не менше 300 тисяч гривень
Для хірургії ж тепер виділять інше приміщення. Воно теж давно будувалося, проте це капітальна цегляна будівля з непоганим підвалом. Колись у ньому планували відкрити патологоанатомічний корпус, з туберкульозним та УЗД-кабінетом. Зараз тут — архівні кімнати та склад для харчових продуктів.
Економічний відділ громади уже знайшов благодійників з Греції, які готові допомогти з його ремонтом. Тож лікарі мають надію, що хірургічне відділення переїде до нової будівлі вже до кінця 2023 року.
Як літера «М»
Десь через місяць після початку великої війни медичний автомобіль Великописарівської лікарні збирався їхати в Суми за медикаментами. Водій запитав, чи не треба односельцям принагідно щось передати, відвезти чи забрати в обласному центрі. Виявилося, що там досі в лікарні лежить чоловік з сусіднього Ямного. Уже б може якось дістався сам, але він — на милицях.
До Сум доїхав без пригод, а на зворотному шляху автівка проїхала Пожню і зупинилася. Міст підірвали просто посередині, й обидві його половини впали в воду, утворивши літеру «М» з великою ямою посередині. Зв’язку у громаді так і не було, тому водій залишив машину на подвір’ї в людей, допоміг чоловікові перейти міст і звідти сім кілометрів вони пройшли пішки доки їх не підібрала попутка.
За медикаментами поїхали наступного дня — потихеньку переносили їх через місток, а машина ще довго стояла по той бік річки.
«Кілька разів після того ми використовували її, щоб дістатися до Сум: доїжджали до містка однією машиною, переходили його, й далі їхали іншою. Коли ж на Сумщині стало тихіше, в об’їзд, польовою дорогою, ту машину ми забрали», — пригадує Сергій Драгун.
Загалом з медикаментами проблем було чи не найбільше. Початок року, щойно пройшов тендер. Організація, яка його виграла — аж у Дніпрі. Їм страшно було їхати на прикордоння Сумщини й вони відмовилися від умов договору. Аптеки, які завжди були зав’язані на постачання з Харкова, не працювали, а у лікарні не було великих запасів.
«Люди стали писати список необхідного й збирати гроші. Лікарня виділила медичний автомобіль, щоб поїхати за ліками в Полтаву, а там теж не так просто: біля аптек черги, ціни злетіли», — розповідає медична директорка медзакладу.
Першу гуманітарну допомогу з медикаментами сюди привезли благодійники з Богодухова наприкінці квітня. А постачання з обласного управління охорони здоров’я було аж у другій половині літа.
У Великописарівській лікарні на обліку знаходиться близько 600 онкохворих на різних стадіях. Багато є тих, хто постійно приймає ліки за «червоними рецептами», та тих, кому потрібні уколи інсуліну.
«У людей була паніка. Вони самі чи їхні рідні приходили до нас у відчаї, але на щастя нам завжди вдавалося знаходити препарати: десь телефонували в Полтаву, десь їхали у Богодухів, але знаходили», — говорить Сергій Драгун.
Клали на підлогу матраци й спали
У підвалах лікарні близько трьох місяців жили люди. Просто мешканці громади, навіть не пацієнти. Жили сім’ями, з дітьми, бо вдома було страшно. Багато було з вулиці Прикордонної (тоді Московської), якою закінчується Велика Писарівка і яка виходить прямо на російський митний пост. Туди теж були прильоти, багато житла зруйновано.
«Усі кімнати підвалу були зайняті. Тут жило людей з тридцять. Клали на підлогу матраци й так спали. Дві кімнати ми виділили для медпрацівників і для хворих. Але вони туди спускалися не так часто, а всі маніпуляції все одно робили нагорі, у відділеннях лікарні», — пригадує Ніна Порокіна.
Люди жили й у протирадіаційному укритті поліклінічного відділення. Хоч воно й було дещо занедбане. Сьогодні у ньому зробили ремонт та провели електроенергію.
Серед тих, хто жив у підвалі була й вагітна жінка. По ній ніхто б не сказав, що вона при надії, і вона нікому не говорила. Та раптом у неї почалися перейми. Повезти її було нікуди: в Охтирці — бої, по дорозі на Суми зірваний міст, тому, на зв’язку з обласними спеціалістами, пологи приймав хірург та медична директорка, спеціалізація якої офтальмологія.
«Ми зв’язалися з реанімаційною бригадою з Харкова, щоб вони виїхали назустріч. Домовилися зустрітися у Богодухові. Але дитина народилася передчасно і не вижила», — говорить лікарка.
Зараз в одній із кімнат підвалу, де жили люди, зробили склад медикаментів. До інших кімнат люди мають вільний доступ, щоб у разі потреби кожен міг сховатися і перечекати.
Назносили каністр
Відключення світла Великописарівська лікарня пережила ще на початку вторгнення. Тоді усі планові операції скасували. І хоч мали генератор для резервного живлення хірургічного відділення, з пальним для нього однаково були проблеми. Пальне — в талонах, а отримати його ніде. Місцева заправка не працювала.
Окрім того, в лікарні було холодно. Насоси в котельні також працюють від електроенергії.
«Тоді селищна рада якось домовилася з власниками заправки, люди назносили нам порожніх каністр і ми набрали близько 200 літрів пального. Це дало можливість виїжджати автомобілем за лікарями та користуватися генератором», — пояснює Сергій Драгун.
Щоправда, останній вмикали лише у разі необхідності. Через загрозу обстрілів бензовози аж до літа не возили у громаду пальне, тож треба було економити. А коли автомобіль кудись їхав, за медикаментами чи супроводжував гуманітарний коридор, обов’язково споряджати його каністрами, щоб дорогою десь заправився.
Сьогодні проблеми з генераторами немає. Волонтерські організації забезпечили ними кожне відділення, навіть господарчі. Привезли також великий генератор для котельні. А Охматдит на умовах оренди дав лікарні Старлінк.
Та люди до лікарні не поспішають. Є ті, кому й варто б лягти в стаціонар, говорять медики, але вони бояться. Тому приходять зранку, отримують лікування і якнайшвидше йдуть додому.
«У нас збільшилася кількість занедбаних онкозахворювань, посилилася серцево-судинна патологія, навесні додалися респіраторні вірусні інфекції. Цьогоріч вже виявили один випадок туберкульозу», — перераховує Ніна Порокіна.
Живемо, а не виживаємо
Руйнування, з якими тут могли впоратися самі, лагодили якнайшвидше. Де могли замінити вікно, міняли. Де ні — чимось забивали, щоб не було холодно. Були навчені кількома прикрими випадками. Як от з приміщенням колишньої адміністрації. Там від вибухів повилітали вікна, а закрити їх не було чим: ні плівки, ні скла необхідного розміру. Буквально за день-два там розмерзлася система опалення.
Така ж ситуація була й у фельдшерському пункті у селі Олександрівка, яке знаходиться практично на кордоні. Після чергового прильоту там вибило вікна, а поїхати туди наважилися лише через тиждень — раніше було страшно. Система опалення, знову-таки, розмерзлася.
Так само власними силами цієї зими у Великописарівській лікарні встановили новий рентген-апарат. Підвели напругу, демонтували старий рентген-апарат, відремонтували приміщення і встановили новий.
«Це італійський рентгенологічний апарат, цифровий. Ми його довго вибирали. Купували в Києві, коштом селищної ради. Обійшовся нашому бюджету у п’ять мільйонів гривень», — говорить медична директорка.
Сьогодні тут розробили кошторисну документацію і планують продовжити ремонт у коридорі приміщення.
«Виживаємо! А як? Хоча, чому виживаємо? Живемо! Було б тихо. Люди, які залишилися у громаді, згуртувалися. Ніхто не відмахується, мовляв, не його проблема. Усі проблеми тут враз стали спільними», — підсумовує Сергій Драгун.
***
На водонапірній вежі Великописарівської лікарні живуть лелеки. Місцевий фермер встановлював стовпи, намощував на горі їм гнізда — хотів, щоб до нього прилітали. Але вони обмилували собі місце тут.
***
У колишньому приміщенні лікарняної бухгалтерії живуть люди з села Дмитрівка. Їхній будинок вночі обстріляли з гранатомета. Вони вискочили в чому були, житло втратили. Могли б поїхати з прикордоння, але залишилися.
Фотограф — Богдан Красуля
Матеріал створений у рамках спецпроєкту «Жити далі. Як відновлюються медзаклади Сумщини після російських обстрілів» за підтримки громадської організації «Media Development Foundation».
