— Будь ласка, проходьте, це ж на удачу, — говорить Олена до жінки, яка вийшла з двору з двома повними відрами води і збирається перейти нам дорогу.
Ми прямуємо вулицею далі, минаємо школу із забитими дошками вікнами, обгорілі руїни сільради та будинку культури, від якого залишився лише фасад і багато квітів на вході — працівниці й досі продовжують їх сапати та поливати.
Олена Дорош — завідуюча фельдшерським пунктом села Буймер на Тростянеччині — веде нас показати, як відновлюють вдруге зруйнований росіянами медзаклад. Вона народилася у Буймері і 32 роки працює у медицині, має охайні чорні стрілки та білу спідницю у квітах. Окрім прийому пацієнтів та викликів, Олена звикла і до роботи по господарству — майже все життя вони з чоловіком тримали трьох корів, аби поставити сина на ноги.
Велика війна, молоко і шоколадка
Село Буймер знаходиться в Охтирському районі за 25 кілометрів від Тростянця. Фельдшерський пункт обслуговує близько 400 людей, які проживають у цьому селі та сусідніх Скрягівці, Виноградному та Зубівці.
24 лютого 2022 року повз Буймер трасою, яка знаходиться в кількох кілометрах від села, йшли колони російської військової техніки. У населений пункт росіяни так і не зайшли, але розмістилися неподалік і Буймер опинився майже в повній ізоляції.
Ми не могли нікуди виїхати, а нам не могли нічого підвезти — залишилися з тим, що у нас було, бо росіяни були скрізь — і зі сторони Білки, й Висторопа, й Тростянця, — згадує Олена Дорош. — Було страшно, сумно й зовсім нічого не зрозуміло, але ми продовжували працювати. Уже 28 лютого росіяни почали обстрілювати наше село — з танків і САУ. В інтернеті було перехоплення їхньої розмови: «Стєрєть с ліца зємлі Скряговку с восточной до западной сторони». А Скрягівка — це село, яке поєднується з Буймером однією вулицею.
На початку повномасштабного вторгнення обстріли були постійні — вдень, і вночі, люди ховалися в погребах, але доводилося й виходити — адже у кожного є господарство, яке треба нагодувати. У Олени залишалася остання корова, коли фельдшерка сідала її доїти, та підстрибувала від кожного вибуху — лякалася. Від тривалого стресу в тварини майже зникло молоко.
Олена Дорош ходила на роботу, поки не віддала пацієнтові останню таблетку — у фельдшерському пункті були запаси для надання невідкладної допомоги, але згодом вони вичерпалися. У Буймер ліки зазвичай привозять чи передають діти й родичі, також просять купити тих, хто їде в Тростянець по роботі чи справах. На початку повномасштабного вторгнення задовільнялися тим, що залишилося.
У березні село опинилося без світла й майже без зв’язку, який треба було шукати, але далеко не відходити — кругом стояли росіяни. На той час у Буймері було місячне немовля, за долю якого переживала фельдшерка, — щоб воно було нагодоване та доглянуте.
Одного разу я несла тій родині молоко й творог, щоб годувати дитинку, а до них — десь два кілометри, й почався сильний обстріл, — згадує Олена Дорош. — Я йшла по дорозі й кілька разів падала, коли чула вибухи. Принесла і сказала, щоб батьки наступного разу самі до мене приходили за молоком.
Із немовлям все обійшлося добре — йому допомагали й інші люди, фельдшерка говорить, що в селі намагалися дбати одне про одного, особливо про людей старшого віку.
«Знаємо, де живе самотня бабуся, принесемо їй то молоко, то шматочок сала, то тушонки, що могли, — говорить Олена. — Бувало таке, що прибігаємо, а починається обстріл, ми не можемо достукатися, то ту пляшку молока через паркан перекинули — і бігом у погріб. А тоді через деякий час дивилися — якщо молоко забрали, то з бабусею все добре».
Олена згадує, що у перші місяці повномасштабного вторгнення у людей іноді не було навіть хліба, бо позакінчувалися запаси борошна.
Шоколадка була на вагу золота, я пам’ятаю, що свою останню я віддала нашим хлопчикам-військовим, які пробігали повз двір, — говорить фельдшерка. — Тоді запропонувала їм чаю, винесла домашнього сиру, сала, смальцю, хлібину. Для мене це таке полегшення було на серці, що я хоч чимось змогла їм допомогти.
Дитячий садочок, у приміщенні якого знаходиться фельдшерський пункт після обстрілу
Перший обстріл
Перший раз фельдшерський пункт постраждав під час обстрілу 22 березня 2022 року. Тоді осколком вибило вікно, побило меблі, а вибухова хвиля пошкодила інші склопакети та шифер на даху. У нинішньому кабінеті фельдшерки досі стоїть шафа із отвором від осколку, який застряг у стіні.
Тоді за допомогою місцевих медики прибрали у фельдшерському пункті, затулили розбиті вікна плівкою та дошками, а коли йшов дощ підставляли тазики, бо через зруйнований дах протікала вода. У кінці 2022 року медзаклад відремонтував благодійний фонд «Пацієнти України»: вони замінили вікна, полагодили дах та ґанок, закупили деяке медобладнання.
Інсулін у ямці
Буймер — доволі віддалене село, а маршрутка до Тростянця ходить раз на тиждень, тому люди здебільшого звертаються за допомогою до фельдшерського пункту. Тут можна зробити укол, перев’язку, кардіограму, виміряти тиск та рівень глюкози в крові, поставити крапельницю. Двічі на місяць приїжджають сімейні лікарі, в інший час Олена Дорош на зв’язку з колегами — раптом знадобиться консультація.
«Нещодавно я була на виклику у бабусі, зробила їй кардіограму, бачу, що з серцем погано, а пацієнтка не може поїхати в Тростянець, — говорить фельдшерка. — То я через вайбер переправила кардіограму до лікаря, написала всі скарги, а він призначив лікування. Зараз бабусі краще».
Одна з пацієнток Олени має діабет. На початку повномасштабного вторгнення вона отримала інсулін на три місяці, та невдовзі у Буймері зникло світло, а ліки необхідно тримати у холодильнику. Тож жінка викопала у погребі ямку і у ній зберігала інсулін протягом кількох тижнів.
Тоді фельдшерка ходила на виклики до тих, хто живе ближче, інші пацієнти приходили по допомогу самостійно. Коли ввели комендантську годину, Олені спершу було страшно виїжджати на виклики вночі, адже тоді всі говорили про можливі диверсійно-розвідувальні групи, та все ж фельдшерка сідала в автівку й їхала.
«Швидка до нас приїздить, але їхати довго — дуже погана дорога, — говорить Олена. — Тому я намагаюся не відмовляти людям, бо всі ми під богом, всім треба допомагати. Я живу тут все життя, всі мене знають і я знаю кожного, кожен діагноз. Тож якщо я пішла на виклик, всі знають, де я живу, мають мій номер телефону, гукають і вночі, і у вихідні, і у відпустці».
Другий обстріл
11 березня 2024 року Олена Дорош поїхала в Суми на медичне обстеження, десь після 11 ранку у самий розпал робочого дня, коли санітарка понесла хворому ліки, біля фельдшерського пункту вибухнула перша російська ракета — вона влучила біля сільради. За кілька хвилин прилетіла друга — поціливши біля будинку культури. Усі три будівлі — фельдшерський пункт, будинок культури та сільрада розташовані поруч, ніби трикутником.
Якби я у той день була на роботі, то сиділа б на своєму звичайному місці — біля вікна, яке винесло вибуховою хвилею, — говорить Олена. — Якщо до цього хтось не вірив у бога, то тоді повірив, адже кожному бог знайшов шпаринку — у той день ніхто із працівників не загинув.
Вибухові хвилі прийшлися по фельдшерському пункту з двох сторін: від них винесло вхідні і міжкімнатні двері, провалився дах і стеля, розбилися вікна, а стіни вигнулися назовні. Неушкодженим залишився лише прапор України, який і досі висить над ґанком.
Архівні фото працівників фельдшерського пункту
Тоді найбільше постраждали сільрада, яка загорілася, і будинок культури, вибухова хвиля пошкодила приватні будинки на кількох вулицях — людям прийшлося вже вдруге ремонтувати вікна, дахи та паркани.
Із фельдшерського пункту винесли вцілілі, десь пошарпані після обстрілу меблі та обладнання й медики переїхали до будівлі дитячого садку, де працюють і зараз. Тут обладнали кабінет фельдшера та маніпуляційну.
Зруйноване приміщення сільради
У травні 2024 року за реконструкцію фельдшерського пункту взялася Міжнародна організація з міграції, наразі відремонтували дах, розібрали та переклали заново частину стін, встановили нові вікна та двері. Залишилися внутрішні роботи та питання опалення — раніше медзаклад обслуговувала сусідня котельня, яку знищив російський ракетний удар. Наразі фельдшерському пункті планують встановити індивідуальне опалення за кошти місцевого бюджету.
Ми й не думали, що за наше приміщення хтось візьметься, бо там були дуже серйозні пошкодження, — говорить Олена. — Звісно, і нам зручніше працювати у фельдшерському пункті, й люди зраділи, бо сюди приходять розказати щось сокровенне, щоб ніхто не чув — потрібен окремий простір.
У дитячому садку медики мають дві кімнати, у колишньому ж приміщенні амбулаторії займають ціле крило і мають кабінет фельдшера, лікаря та маніпуляційну, в іншій частині знаходиться кабінет перукаря, а поруч розмістяться взуттєвик та швачка.
«Ми себе ніколи не відчуваємо безпечно, — говорить Олена, дивлячись на двічі зруйнований фельдшерський пункт. — Ніхто не знає, куди і що прилетить, над нами часто пролітають ракети та безпілотники. Якось трошки звикли, бо треба працювати, але поки йде війна — безпеки немає ніде».
Усередині фельдшерського пункту
Підходимо до будинку культури, Олена проводить нас по колишньому фойє — вона зайшла сюди вперше з дня обстрілу. У крилі, де знаходилася бібліотека, серед цегли і уламків досі розкидані іграшки та дитячі книжки. Під ногами тріщить бите скло.
«Тут пройшли всі роки моєї юності, — говорить Олена. — Ми сюди приходили ще школярами, веселилися, танцювали, спілкувалися. Немає тепер цього будинку культури».
***
Будівельники, які ремонтують фельдшерський пункт, обідають у тіні від дерева. Один з них просить мене написати, щоб демонтували частину зруйнованого даху будинку культури, який ребрами викинутого на берег кита нависає над тим, що колись було залою з тенісними столами і дискотеками. У руїнах вечорами граються діти і він переживає, аби ніхто не травмувався. Дахом заклопотано біжить чорний кіт.
***
Матеріал створено в рамках проєкту «Під обстрілами. Історії руйнації та відновлення прикордонної Сумщини».
Проєкт реалізовано за підтримки Інституту гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM) у рамках програми Documenting Ukraine.
