18 березня російський танк вперше заїхав на територію Тростянецької лікарні. Став навпроти головного входу і направив дуло на будівлю. Пацієнти та медперсонал ледь встигли спуститися на перший поверх, коли той вистрелив. Того ж дня пізно ввечері жінка, на ім’я Яна, народила двійню.
Перші два тижні повномасштабного вторгнення у Тростянецькій лікарні пройшли відносно спокійно. Вона знаходиться на околиці міста, а російські окупанти зосередилися переважно в центрі. Але з кожним днем звуки вибухів тут ставали все ближчими й голоснішими.
Через Тростянець пройшло кілька колон російських військових. Перші, говорять, були майже дітьми. Вони не рвалися заходити до лікарні. Лише одного разу привезли своєю санітарною машиною паралізовану жінку і допомогли її занести.
Їм на зміну прийшли «деенерівці». Один кинувся перевіряти, чи немає в лікарні «чужих». Медперсонал називав «дєвчонками», літнього пацієнта в реанімації — «батьою». Пробігся коридорами та відділеннями з автоматом, а коли побачив у маніпуляційній пів флакончика спирту почав натякати, що хоче випити.
«Відвели його в «битовку», а там у дівчат ще була банка консервованих помідорів і пів хлібини. Думаю, бери вже та йди. А він почав ламатися. Мовляв, не може забрати у лікарів та хворих. Окраєць таки відрізав і нарешті вдалося його спровадити», — пригадує медична директорка Ганна Швецова.
Зараз їй не віриться, що все, що тоді відбулося, було насправді.
Йди додому або розстріляємо
«Ми не ходили тоді на роботу. Ми тут жили», — виправляє запитання завідувачка пологового відділення Тетяна Сидоренко.
Було кілька людей, які раз на три дні ходили додому, але згодом росіяни стали до них прискіпуватися, погрожувати й не пропускати до лікарні.
«Одного дня нашого анестезіолога на блокпосту поставили перед вибором: або він розвертається і йде додому, або ще два кроки і його розстріляють», — говорить вона.
Навіть швидку не пропускали. Тим більше в комендантську годину. Тому вагітних клали до лікарні сильно заздалегідь, бо не було певності, що коли почнуться перейми, їх взагалі можна буде доставити. Жінки жили тут разом з персоналом та іншими пацієнтами.
Тетяна Дяченко жила у терапевтичному відділенні лікарні. Пригадує як побачила на дорозі озброєного російського солдата і вирішила закрити штору. Щойно відійшла від вікна, він по ньому вистрілив
На початку повномасштабного вторгнення лікарня стала прихистком для близько сотні людей. Щоб усіх нагодувати щодня на 5 ранку приходили кухарі. Керівництво у перший день повномасштабного вторгнення встигло придбати велику буржуйку. На ній вони й готували.
«Запаси круп і овочів ми мали, а хліб, молоко, воду нам періодично підвозили: то місцевий підприємець, то тероборона, то волонтер із Котельви. Ми брали все — людей треба було чимось годувати», — пригадує комірниця Тетяна Дяченко, яка жила у лікарні майже увесь період окупації: з 28 лютого по 27 березня. У перші дні вона ще ходила додому, а коли в місті з’явилися снайпери, залишилася у лікарні.
Зараз Тетяна Миколаївна — «прессекретарка» на волонтерських засадах. Вона показує нам лікарню й організовує зустрічі з учасниками тих подій.
«Я так і подумала, що журналісти приїхали. Бо зазвичай мене не викликають до директора, а тут — попросили прийти терміново», — сміється жінка.
Дорогою від харчоблока, Тетяна зупиняється, щоб показати відремонтований корпус «інфекції», який запрацював трохи більше як місяць тому, та кисневі балони.
Перед самісіньким повномасштабним вторгненням до лікарні привезли місткість для кисню на дві тонни, а 22 березня в неї влучив російський снаряд. Якби її встигли під’єднати й там був кисень, вона б вибухнула. Старі балони, говорить, від вибухів порозвертало й вони стали рівними листками заліза.
Немає «причоски»
Високого чоловіка у джинсовому костюмі ледь не силою тримають у приймальні гендиректора. Це Володимир Шажко, і він дуже поспішає. У Тростянецькій лікарні він працює будівельником, а будівельних робіт тут зараз більше ніж вистачає.
Протягом усієї окупації Володимир ходив на роботу через російський блокпост, де його щодня допитували та перевіряли кишені. Щоб залякати, росіяни двічі стріляли поруч з ним — в огорожу. А одного дня забрали мобільний.
«Почали робити ремонт даху, а там відкрите вікно і біля нього все всипано гільзами. Видно росіяни піднялися туди, коли всі ховалися у підвалі», — припускає Володимир Шажко
Володимир жартує, що у нього немає «причоски», а ми його фотографуємо. Він спершу трохи куйовдить сиве волосся, а тоді пригладжує і просить повторити запитання голосніше.
«Стріляли гаспиди! Через що я оце й глухий став. Стріляли в ніщо, бо наших хлопців тут не було. Тобто «садили» вони свідомо по нас — по лікарні», — говорить Володимир.
Його напарник евакуювався разом з хворою дружиною, бо продовжувати її лікування у Тростянці вже було неможливо. А оскільки лікарня лишилася без води, світла та опалення Володимир мав дбати хоч про мінімальні побутові потреби тих, хто в ній залишався.
«Нижче в нас є помпова станція, яка качає воду зі свердловини. Нам привезли генератор і дві години на добу ми подавали воду до лікарні», — пояснює він.
Ще двічі, зранку і ввечері, генератор вмикали для того, щоб воду підігріти.
Танк їде до санпропускника
Вікна пологового відділення виходять на трасу. 18 березня. Листя на деревах немає і дорогу добре видно. Ганна Швецова з колегами принесли з харчоблока обід для вагітних. Щойно жінки доїли, у вікні вона помітила бронетранспортер. За ним до лікарні підіймався танк.
«Щось не так. Нумо виводити дівчат. Хоча б у коридор», — мовила вона і всі почали збиратися.
За лічені хвилини на поверх забіг лікарняний водій: «Хутко вниз! Всі у підвал. Танк їде до санпропускника».
Жінки наскільки могли швидко спускалися сходами й вже були на першому поверсі, коли танк вистрілив. Стіни затряслися, вуха заклало, але всі далі рушили у підвал. Уже звідти вони чули як росіяни гасали подвір’ям та коридорами лікарні. Кричали, вибивали двері, пускали автоматні черги.
Як стало тихо, з підвалу вийшли. А пізно ввечері у коридорі пологового відділення народилася двійня.
З того дня підвал став звичним місцем для всіх постояльців лікарні. Люди не тільки йшли туди самі, а й несли з собою медикаменти та набори для пологів. Усяке могло статися.
21 березня о 14:45 медики востаннє прийняли пологи у коридорі відділення. За 15 хвилин усі разом, з немовлям і породіллею, зійшли у підвал. Десь за 40 хвилин у підвалі народила ще одна жінка.
Дві стіни не врятували б
Троє породіль з немовлятами та одна вагітна. На території лікарні та довкола — сила-силенна росіян. Жінки валяться з ніг. Персонал із рук в руки передає дітей, розмовляє з ними, співає пісень.
«Ми всі тут стали своїми, тож допомагали як могли. Одну ляльку заспокоїли — другу забрали», — пригадує Тетяна Сидоренко.
А 23 березня рано-вранці вирішили відпустити двох жінок додому — у Станову. Серце було не на місці: всі дороги контролювали росіяни, йти треба було понад дві години посадками, але вони дійшли.
Близько полудня стіни Тростянецької лікарні знов заходили ходуном. У підвалі зібралися пацієнти, персонал та жителі усіх довколишніх будинків. На голови зі стелі їм сипалося тинькування, здригалися каналізаційні труби. Люди боялися, що вони обірвуться і все поллється у підвал.
Коли стихали вибухи, чоловіки вибігали дивитися, що відбувається. Побачили, що у гінекології горить ординаторська — побігли її гасити. На поверсі були вогнегасники та вода, яку тут запасали.
За північ росіяни з автоматів почали обстрілювати вікна. Жодне не вціліло. Снаряд наскрізь пробив поверх пологового відділення, стеля впала, скляні двері розлетілися на друзки.
«Якби хтось лишився на поверсі — не вижив би. Ніякі дві стіни не врятували б», — говорить Тетяна Семенівна.
Тієї ночі ніхто не зімкнув очей. Близько шостої ранку обстріли стихли й чоловіки насмілилися вийти на вулицю. Це вже була не лікарня — руїна. Частина пацієнтів та медперсоналу вирішили йти додому.
Володимир Шажко, який досі не повернув слух після 18 березня, вивів з лікарні кількох немісцевих пацієнтів. Декого прихистив у себе вдома, а кому місця не вистачило — просив сусідів, щоб пустили пожити.
«Ми забрали одну вагітну та породіллю з дитиною і вийшли на дорогу. Але дороги вже теж не було — рілля. Ніби асфальт там ніколи й не клали. Лісгосп — згорів, будинки довкола лікарні зруйновані, біля них — підбитий танк. На вулиці — пустка і тиша: ні наших, ні росіян. Страшно. Вони могли бути де завгодно, та поки йшли разом нікого не зустріли», — пригадує Тетяна Сидоренко.
Медична директорка вирішила провести пацієнток додому — аж за залізничний вокзал. І спершу вони теж нікого не бачили, але ходу не стишували — продовжували бігти порожнім містом.
Коли дівчата нарешті були вдома, Ганна Швецова лишилася сама у чужому місті. Вона — з Боромлі, а тут має лише знайомих. Саме до них і зібралася йти, коли побачила два танкових дула, що рухаються за нею.
«Я не злякалася. Вирішила, що не така вже я для них мішень, щоб по мені стріляти з двох танків. Але коли прийшла до друзів, скинула рюкзак, сіла і розревілася», — пригадує вона.
***
25 березня горіла шоколадна фабрика, місто обстрілювали. А Тетяна Сидоренко йшла у лікарню, щоб зареєструвати новонароджених — усі документи залишилися там.
26 березня росіян в Тростянці вже не було, а 27 — за пацієнтами Тростянецької лікарні приїхав «Червоний хрест».
Вагітна, яку 24 березня проводила додому Ганна Швецова, разом з матір’ю пішла пішки на Лебедин. Десь дорогою її підвезли, і вже в Лебедині вона народила.
Знову вагітна
За тиждень після звільнення Тростянця працівники лікарні прийшли наводити лад, прибирати, виносити побиті меблі, медтехніку, бите скло та затягувати вікна плівкою, щоб не було протягів. Засклити їх було нікому і нічим.
Уже 17 травня почали знову приймати пацієнтів.
Дату перших після окупації пологів Тетяна Семенівна не пам’ятає. Тоді вже не запам’ятовувалося. Хотілося, щоб усе налагодилося. Перевіряє за журналом: перші після окупації пологи прийняли першого червня. Далі — третього, четвертого, дев’ятого…
«Кількість пологів катастрофічно зменшилися. Жодної норми перед Національною службою здоров’я виконати неможливо», — хвилюється завідувачка відділення.
Раніше сюди їхали народжувати не лише з довколишніх міст і сіл, а й з великих обласних центрів — Сум, Харкова, Києва. Тепер же навіть своїх немає — жінки виїхали: хто в інше місто, хто — за кордон.
Після пережитого тут ретельніше дбають про безпеку, тому в підвалі виділили приміщення для кожного з відділень — понад два десятки кімнат. Тут же — палати з ліжками для пацієнтів, душові, господарські приміщення з запасами, пожежний щиток та запасний вихід. Усе роблять своїми силами: робочі, маляр та самі медпрацівники. Кожне з відділень приходить облаштовувати свою кімнату: білять, фарбують, встановлюють меблі…
«Ніхто з нас не хотів такого досвіду. Та, на щастя, ми всі залишилися живі. Життя продовжується, — говорить Тетяна Семенівна. — Породілля, яка народила двійню 18 березня, знову вагітна і вже попередила, що прийде народжувати до нас».
Фотограф — Богдан Красуля
Матеріал створений у рамках спецпроєкту «Жити далі. Як відновлюються медзаклади Сумщини після російських обстрілів» за підтримки громадської організації «Media Development Foundation».
