Ми їдемо у Тростянець – місто вічного літа. Вперше взимку. Вперше після початку повномасштабного вторгнення. 24 лютого 2022 року до Тростянця зайшли колони російської військової техніки. Місто знаходилося в окупації до 26 березня. Більшість часу в Тростянці не було світла, води та зв’язку. З перших днів не працювали магазини й аптеки. Жителям було заборонено виходити з дому з настанням сутінок.
Проїжджаємо Вокзальну площу, навколо – руїни, у центрі на постаменті – радянський танк з осунутою гусеницею. Рік тому весь центр був заставлений російськими танками, БТР та БМП. У приміщенні залізничного вокзалу росіяни розгорнули госпіталь і обладнали катівню для місцевих жителів. На даху сидів снайпер.
Повертаємо з траси на невелику вуличку, кожен будинок має сліди руйнувань, але десь вже є й сліди відновлення. Нас зустрічають троє людей у червоній формі: це працівники Тростянецької підстанції екстреної медичної допомоги. Старший фельдшер Інна Дригаловська одразу заводить нас на подвір’я, показує сліди від обстрілів на їхній будівлі. Сусіднє приміщення санепідемстанції, у підвалі якого медики ховались під час обстрілів, зруйновано. Ремонту воно не підлягає. Незадовго до вторгнення Сумська обласна рада передала цю будівлю екстренці.
Підстанція – звичайний одноповерховий будинок. Перед входом клумба. Виглядає охайно, якщо не придивлятися до слідів обстрілів на стінах. Ми проходимо до кімнати відпочинку, на стіні висить прапор із підписами бійців 93 бригади «Холодний Яр», які звільняли місто. Я не знаю, з чого почати, тому ставлю питання, на яке є що відповісти кожному українцю: «Розкажіть, як для вас почалося 24 лютого 2022 року».
Де «амерікоси?»
Рано-вранці 24 лютого Інна та її чоловік розбудили дітей та віддали своїм батькам у сусіднє село. Інна пішла на роботу, щоб видати медикаменти на бригади та з’ясувати, як їм діяти у нових умовах. Цього і наступного дня у Тростянці стояв постійний гул: їхала російська військова техніка. Через кілька днів біля екстренки встановили блокпост, у городі сусіднього будинку поставили танк. Працівникам екстренки заборонили виїжджати на трасу, дорогу перекрили танками. На виклики вони їздили в об’їзд через накатану ґрунтовку.
— Із перших днів росіяни почали вбивати. Танки їхали й стріляли в будинки. Було страшно, та я не могла залишитися вдома, бо я старший фельдшер. Якщо б я не прийшла на роботу, то хто б далі ходив, — говорить Інна.
Із кожним днем все менше медпрацівників і водіїв виходили на зміну, багато з них не могли добратися до роботи через блокпости та обстріли. У другій половині березня залишився лише один водій Віктор Грицаєнко. Через день його замінював Сергій Дригаловський, який почав виконувати не тільки роботу фельдшера, а й водія «швидкої».
— У нас був графік, але зрозуміло, що він вже не працював. Ми домовлялися між собою, виходили чергувати то через добу, то через дві, — говорить Інна.
— Перші днів п’ять російські військові сиділи на вході та у коридорі підстанції. Регулярно привозили своїх поранених, змушували нас їх перебинтовувати. «Господарювали» тут. Що хотіли, те й робили. Хотіли купатися – включали воду, мили ноги, — продовжує Інна. Поки вони були не надто буйні, ми умудрялися їм розказувати, як нам добре жилося без них, показували їм фотографії з відпочинку, просили їх повертатися додому. Вони були шоковані, бо приїхали нас «спасать».
Фельдшер Олександр Шаруєв говорить, що росіяни постійно питали, де ховаються «амерікоси». Просили показати їм Бандеру. «Я їм показую його в телефоні, а вони питають, чого фотографія чорно-біла?». Згадує, як, щоб вимкнути ліхтарі біля екстренки, російські військові почали стріляти в них із кулемета, але були п’яні й не могли попасти.
Коли когось вбивали, інші розуміли, туди ходити не можна
— Перший виклик під час війни був на гострий інфаркт до чоловіка, який у 2014 переїхав з родиною із Донецької області у село неподалік. Один інфаркт він уже переніс, другий трапився, мабуть, через хвилювання. Наша бригада надала допомогу. Взагалі у таких випадках ми госпіталізуємо в Суми, але дороги вже були закриті. Коли ми повезли хворого до Тростянецької міської лікарні, російські військові близько 40 хвилин не пропускали автомобіль, — говорить Інна.
25 лютого зранку надійшов виклик про кульове поранення. Виїхала лікарська бригада, у складі якої був фельдшер Олександр Шаруєв.
— Біля магазина стояв розстріляний автомобіль, поруч російські військові. Ми побігли до машини, але не могли відчинити двері. З горем пополам відкрили бокову пасажирську задню. І тут почалася перестрілка: із вікон будинків, мабуть, мисливці, стріляли у росіян, а ті їм у відповідь. Ми оглянули постраждалого, на жаль, у нього були смертельні рани, — говорить Олександр.
— Вони не пояснювали, куди не можна ходити. Просто когось вбивали, й інші люди розуміли, що туди не можна, — говорить Інна. Коли напивалися, стріляли просто так. На початку хтось ще тикав їм середні пальці чи посилав, за таке часто стріляли в ногу або сідницю.
Екстренка довозила вагітних до лікарні, й розвозила жінок, які вже народили, додому. Це був єдиний умовно безпечний варіант, адже користуватися авто у місті росіяни забороняли. А йти пішки було ризиковано через снайперів та обстріли — стріляли у людей, які вийшли до колодязя за водою, які просто кудись йшли. Одній жінці стало погано і вона самостійно вирушила до лікарні. Її вбили дорогою.
Фельдшер Віталій Гвоздік говорить, що за перші дні вони трохи адаптувалися.
— Сумку кинув на плече й пішов. Спочатку страшно, потім якось спокійніше. Одного разу я був не на зміні, та люди знають, що я – фельдшер. Сказали, троє жінок потрапили під міну. Прийшов, а тіла розірвані. Я взяв з дому покривало, щоб перенести їх у сусідню будівлю. На кладовище нікого не пускали. Людей ховали на городах у покривалах, ніяких трун, ніяких документів.
— Ще було страшно, що окрім убитих, багато хто помирав своєю смертю без надання медичної допомоги. Як було діяти людям із інсультами та інфарктами? Хтось із старих помирав і залишався лежати в себе вдома, — додає Інна.
Не йдіть сюди, у нас тут гості
1 березня до екстренки заїхала Кантемирівська танкова дивізія. Один із військових підійшов до підвалу санепідемстанції, де перед цим працівники ховалися від обстрілів. Він дістав гранату, побачив, що всередині нікого немає, і сховав її.
— Як ті танкісти сюди вперше зайшли, один пер по клумбі, через грязюку. А я кажу «куди по копаному?». Він вертається, а я думаю – що я роблю? Воно все було на адреналіні, — згадує Віталій.
У цей же день директор обласної екстренки зібрав старших фельдшерів Скайпом. Інна була за ноутбуком, коли росіяни під’їхали до будівлі «швидкої» і почали заглядати у вікна. «Я закрила ноутбук і ми тихенько сиділи. Чули, що вони зайшли в кімнату, де зберігаються медикаменти, понабирали ковідних костюмів, протигазів, і пішли. Потім знову повернулися з автоматами за допомогою — один із них зламав руку. Ми наклали шину й попросили послугу у відповідь: пустити нас на виклик до людини з осколковим пораненням, до якої ми не могли проїхати вже два дні. У той раз пропустили», — говорить Інна.
Зміна, яка була на роботі 1 березня, залишилася на три доби. Інна написала колегам у вайбер «Ніхто сюди не йдіть, бо у нас тут гості».
— Ми не могли піти й кинути всю нашу підстанцію, бо тут було багато апаратури та інших матеріальних цінностей. Їжі ми взяли з собою лише на добу, на кухні було печиво. У приміщенні ні світла, ні опалення. Було дуже холодно. Один із сусідів передав нам через паркан вареної картоплі, яєць та банку огірків. Так само передавали гарячу воду, — говорить Інна.
Ввечері й вночі було найгірше
— Спочатку, поки ловили зв’язок та інтернет, було ще нічого. Можна було дізнатися, що відбувається. А потім — це щось страшне: сидиш, кругом стріляє, бахкає, хата вся трясеться, — продовжує Інна.
На початку вторгнення медики зв’язувалися з центром робочими смартфонами, іноді через стаціонарний зв’язок. Люди вже не могли додзвонитися до диспетчерської у Сумах, тому тростянецька екстренка приймала виклики самостійно. Хтось приходив за допомогою на станцію чи до працівників додому. Іноді або диспетчери, або працівники екстренки надавали поради телефоном, наприклад, як зупинити кровотечу. А вже потім за можливості приїжджали.
— Ми завжди ходили в формі, щоб було зрозуміло, що ми медики. Їздили з дуже маленькою швидкістю, 20 км на годину. Нас постійно зупиняли, заглядали в автомобіль, питали, куди їдемо, кого веземо, — говорить Інна. Свої особисті телефони намагалися не брати, бо їх постійно перевіряли. Якщо були якісь фотографії, то дуже сердилися. Ми все видаляли. Зараз часто запитують, чи є у вас фотографії, як ви працювали у той час. Особисто я тоді не знала, коли ми будемо отак вільно ходити на роботу. Не знала, що будуть такі запитання. Ми про це не думали. Жили сьогоднішнім днем.
Медики розповідають, знаходитися вдома жителям міста було так само небезпечно, як і виходити на вулицю. Росіяни ходили квартирами й проводили обшуки. Шукали зброю, фотографії у військовій формі. Будь-яка камуфляжна форма, рибальська чи мисливська, наражала на небезпеку. Тому люди все це палили. Тростянчан виганяли з будинків на вулицю і намагалися змусити їхати «в евакуацію» у Бєлгород. Чоловіків змушували роздягатися до пояса й шукали татуювання чи сліди від приклада.
— Коли вони ломилися в двері, то кричали нам «откривай, сова, мєдведь прішол», — говорить Віталій.
Зелений коридор
Віталій Гвоздік супроводжував на «швидкій» зелений коридор із Тростянця до Сум.
— Дорога побита, в осколках, машини їхали з пробитими колесами. Наша бригада супроводжувала людей до Бездрика, а там їх зустрічали сумчани. Нам сказали повернутися до 15:00, але ми не встигли. Заїжджали в Тростянець під обстрілами. До себе в екстренку не змогли проїхати, бо з одного боку дорога була перекрита здоровенними соснами, а з іншого нас не пустив блокпост. Залишили машину неподалік, забрали з неї все, що змогли, і побігли до підстанції, — говорить Віталій.
— Потім вже темніє, росіяни стукають у вікно, — продовжує Інна. Дуже агресивно питають «чия машина». Вони побачили, що з неї вийшли чоловіки й вирішили, що ми замінували автомобіль. Кричать. Забрали мого чоловіка, я просилася з ним, та вони не дозволили. Змусили його відкрити «швидку» і довести, що вона не замінована. Уявляєте мій стан, коли я залишалась у невідомості.
А што случілось? — Розграбили нашу швидку
12 березня Інні зателефонувала лікарка Ганна Крюк і повідомила, що вони повернулися з супроводу гуманітарного коридору й побачили, як з підстанції все виносять.
Незадовго до повномасштабного вторгнення у приміщенні зробили ремонт. Тепер тут були розбиті вікна, зламані двері, на гаражі зірваний замок. На бригаду медиків наставили автомати.
— Коли ми зайшли всередину це просто треба було бачити: усі журнали, документація перевернуті, сумки перериті, сейф відкритий. У дверях в комору застряг осколок. Усі медикаменти, які ми не розподілили по автомобілях, зникли. Після цього перев’язувальних матеріалів у нас вистачало, а от ліки від підвищеного тиску, цукрового діабету, які постійно потрібні, були в дефіциті, — говорить Інна. Вони украли небулайзери, глюкометри, пульсометри, тонометри, навіть гігрометр для вимірювання вологості повітря. Забрали наші робочі смартфони, мікрохвильовку, електрочайники без підставок, ковдри та посуд. Повидирали розетки та вимикачі світла.
Працівники екстренки зателефонували в Суми керівництву, спитати, що робити. Їм сказали збирати все, що можуть, і якомога швидше переїжджати на територію Тростянецької міської лікарні. Тоді там було спокійніше. Обстрілювати лікарню почали десь 20 березня.
— Періодично, коли ми проїжджали повз екстренку, заїжджали сюди, хапали, що бачили, й забирали або додому, або ховали в гараж. Все ми не могли заховати. Кругом стріляють, бахкають, а ми тягнемо то холодильник, то бойлер, то пральну машину, — говорить Інна.
— Якось їхали за речами, але російські військові вигнали нас із машини, стали обшукувати, — додає Віталій. Питають «куди їдете», я кажу «у лікарню, вивозимо остаткі роскоші». «А што случилось?». Кажу: «розграбили нашу швидку», питають «хто?», відповідаю «напевно ваші».
Російські військові забрали усі автомобілі швидкої, які на той момент стояли на станції. Один із них після деокупації знайшли розбитим біля вокзалу. Усе обладнання з нього було викрадене. Ще залишився УАЗ, на якому були надписи «Тут руский мир» та «Христос воскрес – воскреснет и Росия».
26 березня 2022 року
— 26 березня мені, мабуть, п’ятеро людей сказали, що Тростянець звільнили, але я не могла в це повірити, — згадує Інна. Перед цим вночі творився жах: було дуже гучно, все горіло. Наступного дня до нас приїхав директор, ми всі обіймалися. Пригнали одну «швидку» — на той момент у нас вже не було жодного автомобіля. Десь за п’ять днів до цього в останній «швидкій» вибило вікна під час обстрілу лікарні. Також нам привезли плівку, щоб для початку заклеїти вікна на підстанції.
Інна розповідає, наступного дня після звільнення міста вони чергували на площі, де роздавали гуманітарку. Міряли тиск, видавали медикаменти, за потреби госпіталізовували. Через кілька днів їм передали ще один автомобіль, щоб могли чергувати дві бригади одночасно.
— Перший час було дуже багато мінно-вибухових поранень. Ми виїжджали на виклик, і якщо місцевість ще не була розмінована, йшли слід у слід одне за одним. Важкопоранених відвозили у Суми.
У своє приміщення екстренка повернулася в перші дні звільнення: поприбирали, привели все до ладу. З часом замінили всі поламані двері, щось підшпаклювали, підклеїли шпалери. Встановили нові склопакети. Медики говорять: «Роботи було багато. Перший час ми були без світла, води і опалення. Сумчани привезли нам матраци та теплі ковдри». Автомобіль, який потрапив під обстріл, зашпаклювали, поміняли скло, колеса. Зараз він працює у Боромлі. Отримали дві нові «швидкі».
— Оговталися, мабуть, недавно. Нерви були так розмотані, що начебто вже все нормально, але засинаєш, а руки й ноги тремтять. — ділиться Інна. — Як звільнили місто, ми з чоловіком пішли пройтися. Це таке щастя — вийти й іти куди захочеться. Пішли на вокзал, там руїни. Я йшла й ревіла. Ми вітали військових.
Викликів зараз поменшало, бо багато хто з місцевих не повернувся. Хтось виїхав, хтось загинув, хтось воює. Один із наших водіїв постраждав під час обстрілу будинку, отримав осколкове поранення. Зараз знаходиться на реабілітації. Наш фельдшер Станіслав Галушка, який служив у ЗСУ, загинув під час бомбардування Охтирської військової частини.
Інна показує фото усміхненого хлопця на телефоні.
«Дуже хороший хлопець був. Напишіть про нього».
***
У вересні 2022 року старший фельдшер Інна Дригаловська, фельдшер Сергій Дригаловський та водій Віктор Грицаєнко були відзначені державними нагородами. Вони, фельдшери Віталій Гвоздік та Олександр Шаруєв, усі їхні колеги продовжують працювати в тростянецькій екстренці.
На питання, що наразі необхідно екстренці, відповідають, що гараж потребує утеплення й ремонту. Зараз ворота завузькі для широких машин, протікає дах, вікна були пошкоджені при обстрілах. Тому «швидкі» стоять на вулиці. Медики мріють про повноприводне авто, адже місцевість бугриста й у сніг чи бруд іноді буває важко доїхати на виклик. Також для роботи їм необхідні нові сучасні сумки швидкої допомоги.
Фотограф — Богдан Красуля
Матеріал створений у рамках спецпроєкту «Жити далі. Як відновлюються медзаклади Сумщини після російських обстрілів» за підтримки громадської організації «Media Development Foundation».
