У день повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року у Сумському геріатричному пансіонаті мешкало близько 200 людей. Переважно це самотні люди похилого віку, люди з інвалідністю і ті, хто опинилися в складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги. В перший же тиждень будівля пансіонату була пошкоджена вибуховою хвилею, а частина працівників переїхали сюди жити.
Як організували роботу з початком вторгнення та з якими складнощами стикнулися — розповіли нашій редакції.
«Від вибуху будівля піднялася й опустилася вниз»
Геріатричний пансіонат для ветеранів війни та праці діє в Сумах із 1989 року, це стаціонарний інтернатний заклад, тут мешканці живуть цілодобово, за ними доглядають працівники — надають їм медичну допомогу та допомогу в самообслуговуванні.
Із 2015 року в закладі працює й директорка Людмила Красильникова. Жінка розповідає, тут живуть люди похилого віку та ті, хто за станом здоров’я потребують стороннього догляду, соціально-побутового, медичного обслуговування, соціальних послуг і реабілітаційних заходів, а також люди, яким необхідна підтримка в проживанні. Також у пансіонаті живуть і люди з інвалідністю від 18 років. Мешканців забезпечують ліжком, одягом, взуттям, посудом, лікарськими засобами та іншими необхідними речами.
Директорка пансіонату згадує, коли дізналася про війну та почула перші вибухи, одразу поїхала на роботу, бо треба було зібрати працівників, аби зрозуміти, як працювати далі, бо мешканці потребують постійного догляду, окрім того, їх треба забезпечити чотириразовим харчування.
На роботі ми зібралися, але ніхто до кінця не вірив у те, що відбувалося. Потім почали читати, що російські військові у Сумах, вже зовсім близько до нас — на Курській і на Білопільському шляху. Це не вкладалося в голову. Мешканці пансіонату приходили до мене, питали, а я не знала правильної відповіді. Говорила: «Почекайте пару днів, все закінчиться». Всі мешканці залишилися в установі. Більше того, у перші дні ми приймали нових людей, які залишилися самотніми в квартирах. Ми не зупиняли роботу ні на хвилини, — згадує жінка.
У закладі працює мультидисциплінарна команда, до неї входять лікарі загальної практики, психологи, соціальні працівники, фахівці із соціальної роботи, організатор культурно-дозвільної діяльності. Також працівники кухні, молодший медичний персонал і ті, хто забезпечує функціонування установи.
Працівники пансіонату прийняли рішення, що всі залишаються на робочих місцях. Через те, що у місті були проблеми з транспортом, частина працівників вже 24 лютого залишались у закладі ночувати. Проте, згадує пані Людмила, волонтери допомагали бензином і вдавалося домовлятися з приватними перевізниками, аби вони допомагали дістатися працівникам додому і до пансіонату.
Перший відголосок війни заклад відчув 26 лютого, коли був артилерійський обстріл району, який знаходиться поряд, розповідає Людмила Красильникова.
«Ми відчули, що будівля піднялася й опустилася вниз, наче підплигнула, повилітали вікна. Незрозуміло, як пройшла вибухова хвиля, але вікна вилетіли з різних сторін, це більше 30 одиниць. Коли ми закривали ці вікна плівкою, з верхніх поверхів бачили полум’я, горів той район, куди влучили снарядом».
Ввечері після обстрілу працівники пансіонату закрили частину вікон плівкою, а вже зранку місцева влада привезла ще плівки, й за день вдалося полагодити решту.
У нас було єднання, ми робили все разом незалежно від посади: хтось тримав плівку, хтось підсвічував, хтось тримав молоток, інші — подавали гвіздки. Було приємно, що до нас на наступний день прийшли люди, які живуть поруч, і запропонували допомогу. Ми разом з ними поклеїли всі вікна скотчем хрест-нахрест, адже ми на окраїні міста й чуємо кожен вибух. Ну а скотчем тоді поклеїли, щоб скло не розпалося на дрібні уламки, в разі чого вони так у нас і залишилися.
Другий раз вікна у закладі вибило 5 березня 2022 року, розповідає директорка: «Це було близько шостої ранку. Звук розбитого скла я не забуду ніколи. Таке враження, що воно летить тобі на голову. У той день вилетіло близько 50 вікон. Штори, карнизи, квіти — усе було змішано зі склом. Пощастило, що поранених не було, бо саме в житлових кімнатах вибило лише два вікна, а всі інші — в адмінкорпусі, пральні, харчоблоці, ізоляторі».
Архівні фото працівників пансіонату, 2022 рік
Загалом через вибухову хвилю було вибито чверть вікон. Із плівкою замість вікон мешканці та працівники закладу були до початку літа. Деякі дерев’яні вікна вдалося засклити, скло для цього везли й волонтери, й просто небайдужі люди, згадує пані Людмила. Потім впродовж кількох місяців коштами пансіонату замінили й інші вікна — на матеріал витратили 39 тисяч гривень, за роботу зі встановлення не платили, адже справилися своїми силами.
Також після вибуху у лютому 2022 року на декількох стінах будівлі пішли тріщини, працівники спробували їх заштукатурити, проте зараз після кожного вибуху вони знову тріскаються.
Пані Людмила розповіла, що у травні 2022 року на території пансіонату у траві випадково знайшли уламок від снаряда, коли вона взяла його в руки, згадує директорка, було відчуття, що він ніс смерть.
Зараз про пошкодження, які будівля отримала на початку війни, нагадують фото у телефоні. Директорка закладу говорить, що намагається їх не дивитися, бо це важко: «Я не можу дивитися на всі ці знімки. Ті емоції, які ми пережили — починаєш згадувати, й заново все відчувати».
«Усім колективом різали й сушили сухарі…»
Одна з проблем, із якою стикнувся пансіонат, була відсутність продуктів, адже у перші дні вторгнення постачальники припинили свою роботу, полиці магазинів спустіли, місто було в оточенні.
«Лячно було, але ми не мали права опускати руки, бо під нашим захистом 200 підопічних, вони малорухомі, й нам треба було діяти. Нас це згуртувало. Ми були як єдина сім’я, не було жодного дня, щоб ми не прийшли на роботу. З перших днів війни призупинили діяльність всі постачальники, які возили нам щоденно продукти. Дякуючи волонтерам, нам кожного дня привозили молочну продукцію, птахоферма дала нам курей і яєць. Тільки курей привезли ще живих, і нам самим довелося їх патрати й обробляти. Наші підопічні не відчули змін, бо в меню залишилося те саме: ми кожного дня готували супи, молочні каші», — розповідає медична сестра з дієтичного харчування Тетяна Кучерявенко.
Жінка згадує, директорка пансіонату кожного дня їздила в місто, аби дістати якісь продукти, їй допомагали волонтери та підприємці. Також у заклад перестали возити хліб, адже постійним постачальником був Охтирський хлібзавод — через бойові дії доїхати звідти було неможливо. Керівництву пансіонату вдалося домовитися із Сумським хлібзаводом і підприємство запустило додаткові лінії, аби пекти хліб для закладу безперебійно.
Аби зробити якісь запаси, вирішили різати та сушити сухарі, розповідає пані Тетяна: «Якби не було поставки, ми б ці сухарі й до перших страв давали, й взагалі. Але досі вони нам не знадобилися, перебоїв не було”.
Прибігали на роботу, одразу на кухню різати всім колективом сухарі. Аж мозолі від ножа були. Тоді додому біжу, перемотаю ці мозолі, й знову якісь заготовки роблю, — згадує Ірина Савченко. Жінка працює в пансіонаті організаторкою культурно-дозвільної діяльності.
Складним для пансіонату був і час, коли почали вимикати світло. Працівниці розповідають, у закладі електричні плити й чотириразове харчування, тому готувати їсти стало проблемою. З часом знайшли вихід — готували на грубці, варили на ній і перші страви, і м’ясні.
«Одразу захотілося перейти на українську мову»
Анатолію Васильовичу 80 років, у пансіонаті живе вже п’ятий рік. Перші дні війни згадує так: «Дико було. Я знаю, що війна – це зло для всіх. Це втрата родин, це тисячі загиблих. Чув перший вибух, я аж струснувся, а тоді вибігли всі й побачили, що вікна вибиті».
У кімнаті чоловіка стіни завішені картинами, говорить, усе намалював сам. Також своїми руками змайстрував полички не тільки собі, а й сусідам. Аби відволікатися, пан Анатолій намагається займатися різними справами: малює картини по номерах, садить дерева та квіти на території закладу, а також долучається до проведення концертів.
«У нас є художній колектив, ми кожного дня ходимо на поверхи до лежачих людей із концертами, аби підняти їм настрій. Іноді на замовлення співаємо їм пісні, які попросять. Я такий, що не можу лежати, постійно щось роблю. Часто мене просять сусіди, які самі не можуть, сходити в магазин. Загалом, люблю підтримувати людей, які цього потребують. Треба допомагати одне одному, тож я допомагаю, чим можу».
Організаторка культурно-дозвільної діяльності закладу Ірина Савченко говорить, коли почалася війна, репертуар цих концертів довелося змінити: «У п’ятницю мала бути музична година, а у нас більшість пісень була російською, бо мешканці любили такі пісні зі своєї молодості. А я собі думаю «Як тепер співати пісні російською мовою? Ну це ж неможливо!». Перше, що мені захотілося зробити, коли почалася війна, це перейти на українську мову. І ми змінили весь репертуар на українські, патріотичні».
Жінка живе неподалік від пансіонату, 26 лютого ввечері вона була вдома, вибух стався зовсім поруч із її будинком. Пані Ірина згадує, від вибухової хвилі попадали на підлогу, а у квартирі посипалися вікна. Говорить, дуже хвилювалася, але допомагали триматися думки про те, що бути українцем — це гордість, і з таким єднанням ми все переможемо.
Через війну й постійні тривоги у закладі взагалі змінилося культурно-дозвільне життя. До вторгнення для мешканців влаштовували свята, до них приїжджали музиканти, для концертів запрошували й дитячі колективи, також організовували майстер-класи. Наразі мають менше можливостей проводити такі заходи.
Переживання від війни вплинули і на здоров’я мешканців пансіонату.
Вони стали більш знервовані. Було таке, що приходили, просили заспокійливе, кожен по різному переживає ці постійні тривоги. Часто їх просто добрим словом заспокоюємо. Більшість людей з хронічними захворюваннями, і під час війни вони почали прогресувати. Є і неврологічні загострення у мешканців, стало більше гіпертонічних кризів і серцевих нападів, — розповідає медична сестра Любов Прохода.
Пані Любов згадує, 5 березня 2022 лютого, коли у пансіонаті вибило вікна, якраз була її зміна. Жінка говорить, ніколи не забуде цей вибух і ці відчуття: «Ми були тут, вибігли в коридор і там сиділи, коли воно гахнуло, вікна посипалися. Я закричала, але я себе ніби не чула. Потім повибігали підопічні, всі були дуже налякані».
Натомість, мешканка пансіонату Олександра Дмитрівна говорить, що стараються уникати панічних настроїв: «Я розумію, що змінити нічого не можу, але й налаштовувати себе на те, що все пропало — це неправильно. Я завжди все сприймаю реалістично, не смикаюся, не нервую. Правда завжди перемагає. У житті всього побачила, і війну пережила в дитинстві вже, тому вірю, що все буде добре. Сподіваюся, що ворог відступить і перестане пити кров із України».
Наразі у закладі живе майже 300 людей. Директорка Людмила Красильникова каже, є облаштоване укриття, але більшість людей — маломобільні, тому швидко спуститися туди вони просто не встигають.
***
