То наші, спи
— З капустою немає, є один біляш і два з картошкою. Давать?, — жінка у вовняній жилетці дістає з термосумки пиріжки й кладе кожен у маленький целофановий пакет.
Уже три місяці сестри Олена та Людмила готують і продають пиріжки у центрі Стецьківки. До цього близнючки займалися власним невеличким магазином, у якому торгували одягом та побутовою хімією. Та після обстрілу села у серпні цього року в приміщенні обвалився дах — його зашили зверху плитою OSB, але магазин залишається холодним і непридатним для роботи.
«Пиріжки готуємо вдвох із сестрою, вона смажить, а я продаю, цим і живемо, — говорить Олена. — Це для нас разрядка — у нас люди спитають, що ми та як ми, поспілкуємося, підтримаємо одне одного. Між людьми трошки забуваєшся».
У Людмили з господарства лише кури, в Олени — корова, бичок, качки й гуси. Олена ночує у сестри, бо у неї вдома немає підвалу, тож, прокинувшися, вже о 5 ранку йде кілька кілометрів до себе, аби попоратися по господарству. Доїть корову, цідить молоко і забирає з собою, каже, аби продати й заробити якусь копійку: «Страшно ходити, іноді біжу — щось летить, стану коло дерева, думаю, була не була». Повертається до сестри й вони готують тісто та начинки, потім Олена виходить до центру Стецьківки, а Людмила їй доносить наступні партії випічки. Покупці запитують сестер, що у них за рецепт, відповідають, що самі не знають, але людям подобається і їм від того приємно.
Життя змінилось після прильотів: морально дуже складно, нічого не хочеться, — говорить Олена. — Дома буває їсти не можеш зготовити, а на те, що раніше робила по господарству, тепер немає наснаги, руки опускаються.
Вибухи у Стецьківці, що знаходиться за 13 кілометрів від Сум і на кілька кілометрів подалі від кордону з Росією, чують щодня, буває гучніше, буває тихше. Олена говорить, людей на вулиці поменшало, вона не бачить навіть тих, кого раніше зустрічала постійно. Хтось виїхав, хтось намагається не виходити з дому без необхідности. Жінка згадує, як одного разу приїхала поліція розслідувати крадіжку велосипеду, і вони пів години шукали, поки хтось пройде центром, аби взяти понятими. «Мало руху по селу, а ввечері й взагалі немає». Продуктові магазини тепер закриваються раніше — о 7 вечора, також місцеві стали рідше їздити у Суми.
Я коли лягаю спати, то не дуже прислухаюся, ну я і не дочуваю трохи, — говорить Олена. — Сестра каже — тобі легше, а я все чую. Щось грюкне-стукне, вона одразу реагує, навіть, якщо це просто двері хлопнули. А я кажу їй — Люда, то наші, спи. Хоча сама й не знаю, що це, але сестру заспокоюю. Боязка вона у мене.
Людмила щоночі спить у підвалі. Говорить, що у неї ставалися панічні атаки, після них вона їздила відпочивати — ходила в ліс, до криниці, спала у будинку, а не в підвалі, але як повернулася — страхи повернулися з нею.
Троянди не хочуть помирати
Страхи законсервовані й у Стецьківській школі, яку частково зруйнував російський обстріл 8 серпня 2024 року. Біля входу — дві вирви, які вже засипали землею. Від прильотів винесло усі вікна фасаду, пошкодився дах і внутрішні приміщення. Наразі вікна закриті плитами ОSB, а сам навчальний заклад відключено від опалення, електрики та води. Після прильоту у школі близько тижня розбирали завали й прибирали, тоді на допомогу прийшли й колектив, і жителі села. Купи сміття ще кілька місяців лежали на плацу біля входу.
Технічна працівниця Галина Дмитрівна проводить нас темними й холодними коридорами, показує класи без дверей та вікон, зруйновані стелі, побиті й вигнуті вибуховою хвилею стіни.
Скільки труда сюди було вкладено, скільки всього, лише нещодавно поставили нові вікна та двері, зробили ремонт, а тепер усе понівечено, все повиривано, все побито, — говорить Галина Дмитрівна. — Ось двері кабінету директорки потрощило на цурки, одна вивіска залишилася.
В учительській неушкодженими залишились лише дзеркало та ікона, а в розбитій бібліотеці збереглися книги — це головне, говорить працівниця.
Коли ми сюди прийшли після обстрілу — виглядало страшно, не передати словами, — говорить Галина Дмитрівна. — І плачу було, і всього, але руки ніколи було опускати — треба було робити. Скло досі зусюди вигрібаємо, навіть із документів.
Жінка говорить, що до життя під обстрілами неможливо звикнути, та все одно в Стецьківці залишається багато людей: «А куди виїжджати? З нашими зарплатами й пенсіями далеко не поїдеш».
Говорить, раз прокинувся — значить живий. А жити тут хочуть усі, навіть трояндові кущі, які потрапили майже в епіцентр вибуху, знову повиростали й ожили. «Мабуть, троянди не хочуть помирати», — говорить Галина Дмитрівна.
Хочу жити без війни!
«До 8 серпня у нас було життя одне, після 8 серпня — стало зовсім інше», — говорить директорка школи Тетяна Папушенко.
Школу добудували на початку 1970-х, перший капітальний ремонт зробили перед повномасштабним вторгненням. Тоді відновили кабінети й класи, харчоблок, спортивну залу, замінили дах, замість старих вікон встановили металопластикові. Наразі розробляється проєкт із відбудови навчального закладу, кошти на неї розпочнуть шукати наступного року.
Тепер все треба починати спочатку, — говорить директорка, показуючи відео, як виглядала школа після ремонту.
Тетяна Папушенко говорить, що необхідно замінити приблизно сто вікон, деякі з них зараз прикріпили саморізами, аби в приміщенні було тепліше. Також потрібно встановити новий дах, систему опалення, вхідні й міжкімнатні двері, відновити приміщення й закупити техніку.
«Втрати дуже великі, — говорить директорка. — Але ми все одно доглядаємо територію, у самому закладі також чисто. Ми не махнули рукою на все, бо сподіваємося, що скоро відновимося, що в село повернеться життя й повернуться діти».
Із початку великої війни учні навчаються дистанційно, адже Стецьківка знаходиться за 18 км від кордону з Росією, до того ж школа не має укриття. Раніше в школі було 330 учнів, зараз 261. Це діти не лише зі Стецьківки, а з усіх п’яти сіл, що входять до старостинського округу: Рибців, Кардашівки, Радьківки та Шевченкового. Хтось виїхав, але продовжує навчатися дистанційно, хтось перевівся до інших навчальних закладів.
Директорка говорить, що онлайн-навчання може складно сприйматися дітьми, до того ж за нього у школярів відсутнє спілкування з однолітками.
У дітей зараз інше життя, воно відрізняється, і я дуже хвилююся, що у них немає соціалізації, що вони обмежені в пересуванні навіть селом.
Різні громадські організації та благодійні фонди допомагають стецьківським школярам, так, на початку цього навчального року першачків відвезли на заняття в укритті у Сумах, щоб вони змогли познайомитися між собою та побачити вчительку. Переможців патріотичної гри «Джура» возили на відпочинок до Польщі, інших учеників на екскурсію Заходом України.
«Зараз ми живемо у постійній повітряній тривозі, тому кожен урок записуємо, аби діти могли пройти його, коли буде безпечніше. — говорить Тетяна Папушенко. — Дуже важко проводити урок і втримати увагу дитини, коли ти не бачиш, що біля неї, чи нічого їй не загрожує, а найстрашніше — навіть, якщо і буде небезпека, то ніяк не зможеш допомогти».
Директорка говорить, що зараз у селі дітей не побачиш, хіба у супроводі дорослих. Самих батьки вже нікуди не відпускають. Та й дорослі особливо не виходять — директорка каже, під вечір на вулицях пусто.
Від обстрілу постраждав і старий корпус школи, який знаходиться за новим, і майстерні поруч. На стіні однієї з майстерень надпис білою фарбою «Хочу жити без війни!». Його написав тоді ще учень 11 класу Денис Бондаренко, який мріяв захищати Україну і служити в Азові. Він загинув 1 травня 2022 року під час оборони Маріуполя. 18-річного азовця посмертно нагородили Орденом «За мужність» III ступеня. Наразі на його честь планують назвати одну з вулиць у Стецьківці.
В’юн Стецько
«Ось стіни посічені, ось осколок застряг, повибивало всі вікна, впав паркан, — староста Стецьківського округу показує, як постраждала будівля старостату під час обстрілу в серпні.
Юрій Лисенко на посаді чотири місяці, попереднього старосту достроково звільнили рішенням Сумської міської ради.
У приміщенні старостату поки замінили по одному вікну в кімнаті, щоб не було темно, інші забиті OSB плитами. У холі стоять коробки з гуманітарною допомогою — будівельні матеріали та продуктові набори на випадок обстрілів. За час великої війни в старостинському окрузі пошкодилося більше ста приватних будинків.
У нас бюджет — як сказати — просто взагалі немає грошей, — говорить Юрій Лисенко. — На цей рік нам виділили 1 млн 700 гривень, мільйон пішов на закупку 300 тон щебня, щоб засипати дорогу, решта залишилася на електроенергію, чистку снігу взимку й трохи на благоустрій.
Староста не згоден з тим, що різним округам виділяють однаковий бюджет, адже в його громаді 4100 людей, і складати бюджет треба, враховуючи кількість населення та кілометраж доріг. За словами Юрія Лисенка, міська влада обіцяла дослухатися до його пропозицій при складанні кошторису на наступний рік.
Серед нагальних проблем у Стецьківці називає очистку та відновлення колодязів, у деяких із яких критично впав рівень води, ремонт доріг та боротьбу із заростями та занедбаністю населеного пункту. Наразі одна з благодійних організацій оплачує роботу 10 місцевих, які займаються благоустроєм кладовищ, викошують траву в селі, збирають сміття, побудували огородження навколо сміттєвого майданчика. Аби сміття не накопичувалося, у село організували додатковий, вже третій на тиждень, рейс машини, яка його забирає.
Також у Стецьківці є кількарічна проблема з дамбою, на думку старости, її скоро розмиє і вода затопить сусідню вулицю. Нещодавно тут прорвало іншу дамбу, її відремонтували на кошти благодійників, а в річку Олешню запустили рибу. Кілька карасів і в’юнів з цієї річки живуть в акваріумі у кабінеті старости. Одного з в’юнів він назвав Стецько — на честь козака Стецька, який заснував село.
В окрузі працюють благодійні організації, допомагають незахищеним верствам населення з оплатою комунальних послуг, продуктами, одягом. За словами старости, найбільша потреба у місцевих мешканців зараз — дрова.
Тут живе багато переселенців із сусідніх ближчих до кордону сіл — Хотіні, Юнаківки, Олексіївки, Кияниці, Кіндратівки. Та за останні місяці звідси багато хто поїхав, особливо жінки з дітьми. Навчання в дитячому садку, як і в школі, дистанційне.
У селі працюють магазини та дві пошти, деякі підприємства вивозять техніку, а маленькі фермери — здають свої землі в оренду. Тому з роботою, каже староста, сутужно.
Можна сказати роботи взагалі немає, — говорить Юрій Лисенко. — Можна працювати у місцевих фермерів, є підприємства, які ледве кінці з кінцями зводять, є трішки пилорам та конеферм.
Староста говорить, що окрім благодійних організацій, громаді допомагають колишні мешканці Стецьківки, які зараз живуть в інших країнах. Так, наразі тривають переговори із канадською діаспорою щодо передачі громаді трактору для очистки снігу. Основна ж частина коштів йде на потреби місцевих захисників та захисниць — закупівлю одягу, прицілів, касок, автомобілів.
***
«Треба жити далі, треба жити, а там вже, що бог дасть», — говорить Олена, вкладаючи у сумці щойно посмажені пиріжки, які принесла її сестра. Від пиріжків піднімається пара в холодному повітрі. Від пиріжків піднімаються спогади — про дім, бабусю, дитинство.
Ми хвалимо пиріжки за секретним рецептом, а Олена говорить «Приїжджайте частіше».
***
Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
Фото сайту Трибуна.Суми
