Як після влучання російського КАБа виживає кінна школа у Сумах
— Ще медалі, — чоловік на розвалинах цегляної будівлі витягає з-під завалів блискучі нагороди на стрічках.
Серед уламків цегли й пластику розкидані понівечені золоті та срібні кубки, а на залишках підвіконня стоїть електрочайник. Поруч на лавочці жінка перебирає витягнуті з руїн папери та витрушує з них пил.
Це працівники кінної дитячо-юнацької спортивної школи, яка постраждала від удару російської керованої авіабомби.
Будівлі немає
Уночі 4 серпня 2026 року в. о. директора кінної школи Олександр Салатенко прокинувся від вибухів. Каже, тоді, мабуть, не спав ніхто із сум’ян. За кілька хвилин йому зателефонував охоронець і повідомив про приліт в адміністративну будівлю закладу. Цим приміщенням користувалися керівництво й тренери, тут же розміщувалася бухгалтерія. Олександр одразу виїхав на місце.
— Було темно, нічого не видно. Ліхтариком підсвітили й побачили, що будівлі немає. Начисто рознесли. Оце рятуємо пожитки, які залишились. Хоча б інформацію зберегти, — розповідає Олександр Салатенко.
Найперше з адмінбудівлі намагаються витягти документацію, техніку та печатки. Це необхідно, аби писати листи й звертатися по допомогу у відновленні. Споруда ремонту не підлягає — її залишилося тільки знести. Розміститися працівникам школи тепер ніде: «хоч у деннику сідай біля коней», каже Олександр. Наразі вони планують просити про невеличкий будиночок на кшталт тих, якими користуються будівельники.
З наслідками удару колектив справляється самотужки — у профільних служб через постійні обстріли міста й без того забагато роботи. Працюють тут переважно жінки, адже з чоловіків у штаті лише директор та ветеринар.
Заступниця директора й тренерка з кінного спорту Ксенія говорить, що долати наслідки влучання морально й фізично вкрай тяжко.
— Це для нас не тільки робота, а й другий дім. Моя донька взагалі називає конюшню першим домом, бо ми тут більше буваємо, ніж вдома. Кожен удар для нас дуже важкий, — говорить Ксенія.
Попри все, працівники щодня приходять і власними силами намагаються все лагодити, аби продовжувати роботу й представляти Сумщину на змаганнях. Вони переконані, якщо зупинитися — усе зруйнується, мов картковий будиночок.
17 червня 2026 року школа вже пережила обстріл однієї з конюшень. Вибиті шибки забили целофаном, але серпневий удар КАБами його знову порвав.
Цього разу осколки потрощили дах іншої конюшні. Наразі зруйнований шифер зняли й намагаються перекрити покрівлю бодай якимось матеріалом, поки не почалися дощі.
Вікна знову вибиті, проте коні вціліли, хоч і зазнали сильного переляку. Частину віконних отворів уже закрили дошками та плівкою — усе це треба капітально відновити до холодів, аби тварини не замерзли взимку.
Уламками засипало й тренувальний майданчик. Сміття прибирали разом із вихованцями школи, аби жоден залізний осколок не потрапив коням у копито й не спричинив травму.
Налякані та беззахисні
За словами Олександра Салатенка, тварини перебувають у постійному стресі й не спроможні звикнути до вибухів. Під час червневого обстрілу тут загинули три коня, а четвертий помер за кілька днів від отриманих травм. Загалом тоді поранень зазнали близько двох десятків тварин.
Чемпіонка України з кінного спорту Софія зазначає, що після тих подій коні стали ще лякливішими.
— Вони зрозуміли, що це небезпека, і тепер лякаються кожного звуку. Коні починають кричати, бігати по денниках, стрибати на стіни. Якщо собаки розбігаються від вибухів, то коні не можуть, бо вони закриті, — говорить Софія.
Вона додає, що поруч із тваринами зараз не можна робити різких рухів чи голосно кричати. Натомість якщо спокійно зайти до денника й погладити коня, він заспокоюються, адже довіряє людині та відчуває безпеку. Тварин заспокоюють, як можуть, однак охопити увагою всіх одночасно — неможливо.
Щоб полегшити відновлення після прильоту, коней випускали на прогулянку групками — так вони почуваються більш захищеними. Декого довелося тимчасово переставити в інші денники, аби прибрати розбите скло.
Деякі коні дістали сильну контузію від вибухової хвилі й наразі повністю втратили слух.
Тренери та вихованці постійно пильнують за поведінкою підопічних і за найменших відхилень викликають лікаря-ветеринара Сергія. На його думку, зараз коні дещо адаптувалися — це не порівняти з тією панікою, що панувала на початку повномасштабного вторгнення.
— Звикаєш до коней. Це така тварина, яка дивиться тобі в очі і вимагає допомоги. Тож чим можемо — допомагаємо. Складно ця війна дається, як людям, так і тваринам беззахисним, — говорить Сергій.
Коні з прикордоння
За останні роки до Сум привезли близько 20 евакуйованих коней із прикордонних громад — Миропілля, Стецьківки, Могриці та Рижівки. Разом із власним поголів’ям школи тут нині мешкає 80 тварин.
Зокрема, коні з Миропілля залишилися на зруйнованій фермі просто неба. Звідти їх виводили полями під обстрілом, через що чимало тварин дістали тяжкі ушкодження. Їх довго та складно лікували вже в Сумах.
Про евакуацію самого закладу та коней із обласного центру поки не йдеться — цим питанням опікується Сумська обласна рада, у підпорядкуванні якої перебуває школа.
Вихованці закладу обожнюють цей вид спорту, тому за першої нагоди біжать допомагати, хоча працівники й просять їх не наражатися на небезпеку. Утім, після чергового обстрілу деякі батьки все ж заборонили дітям відвідувати заняття.
Водночас обстріли позначаються й на тренувальному процесі, адже тварин намагаються надмірно не навантажувати.
Як пояснює Софія, розхитана психіка коней вимагає особливої уваги. Бували випадки, коли кінь виходив на манеж, але через пережитий стрес не міг повноцінно працювати — тоді його одразу заводили назад до денника для відпочинку й відновлення.
Попри пережитий після першого обстрілу стрес, двоє коней уже встигли нещодавно виступити на змаганнях і отримати призові місця.
Коням не поясниш, що грошей немає
Окрім відновлення після обстрілу, ще одна критична проблема закладу — корми. Наявність їжі є базовою потребою не лише для фізичного, а й для ментального здоров’я коней — вона їх заспокоює.
Нині в школі заготовлюють сіно, якого на рік потрібно близько 200 тонн. Аби кінь міг витримувати спортивні навантаження, одного сіна замало — необхідно ще щонайменше 100 тонн вівса на рік. Однак фінансування на закупівлю вівса школа не має.
— Якщо кінь їсть лише сіно, він може просто ходити по території, гуляти. Аби нести навантаження, він має їсти ще й овес, — говорить Ксенія.
Школа вже має сумний досвід вимушеного скорочення раціону. Це миттєво позначається на стані коней, перебігу навчально-тренувального процесу та навіть зовнішності тварин — через дефіцит поживних речовин у них почала випадати шерсть.
Аби зарадити біді, овес для тварин купують і приносять самі вихованці за власні кошти. Адже коням не поясниш, що грошей немає — вони потребують щоденного харчування.
За словами ветеринара Сергія, фінансування бракує буквально на все: на сіль, необхідну для нормального обміну речовин, медикаменти та планові щеплення. Виділеного бюджету вистачає лише на одну вакцинацію на рік, тоді як за нормою тварин треба щеплювати двічі. Тож закладу постійно доводиться чимось жертвувати.
Його колега Ксенія згадує, що напередодні повномасштабного вторгнення школа стрімко розвивалася: кормів вистачало, оновили поголів’я, відремонтували адміністративний корпус і створили тематичний мурал на одній із конюшень. Тепер же доводиться не розвиватися, а буквально виживати.
— Один день прожили — і добре. Там щось підзібрали і ходимо ділимо між конями, в залежності від того, як вони працюють. Важко, — говорить Ксенія.
