Коли ми поїдемо додому?
Із Атинського — прикордонного села Білопільської громади, персонал і пацієнти евакуювалися у липні 2022 року після восьмого обстрілу установи.
Нас розстрілювали напряму з артилерійських систем — інтернат знаходиться в 900 метрах від російського кордону, — згадує директор КУСОР «Атинський психоневрологічний інтернат» Олег Терещенко. — Наших підопічних і працівників врятувало сховище, ми заздалегідь проводили навчання, тому спустилися туди без паніки. Проте, трьох підопічних поранили: двох осколками, а одного ударило цеглиною й він отримав перелом ключиці. Постраждалим надали допомогу на місці, а згодом доставили до Білопільської центральної районної лікарні.
Евакуація пройшла дуже емоційно, каже директор, багато з підопічних все життя провели в тій установі й виїжджати не хотіли, дехто плакав або й отримав нервовий зрив. Кілька чоловік і досі питають «Коли ми поїдемо додому?».
На момент обстрілу в установі знаходилися 68 пацієнтів — це люди з І та ІІ групою інвалідності, які мають хронічні психоневрологічні захворювання, і потребують сторонньої допомоги та нагляду. Із Атинсього евакуювалися до Білопільського дитячого психоневрологічного інтернату.
Будівля на прикордонні, у якій інтернат знаходився з 1930-х років, стала непридатною для проживання. Двоповерховий жилий корпус із прибудовою — раніше панська садиба родини цукрозаводчиків Терещенків — пережив революцію та Другу світову війну, але після обстрілів росіян, які посилилися після евакуації інтернату, подекуди зруйнований до фундаменту. За словами директора, постраждали й приміщення клубу, медпункт, їдальня та пральня.
На новому місці у Білопіллі інтернат знаходився півтора місяці — майже до кінця серпня 2022 року. Розуміючи, що повертатися вже нікуди, весь цей час шукали, куди б переїхати, адже Білопільський дитячий психоневрологічний інтернат не був розрахований на таку кількість людей, до того ж приміщення не мало жодного сховища — лише між стінами установи.
Окрім бомбосховища, майбутня будівля повинна була містити простір для їдальні, медблоку, банно-прального комбінату та достатньо місця для розміщення пацієнтів. Пошуки ускладнював опір деяких місцевих жителів — спочатку закладу відмовили в розміщенні в одному з гуртожитків Білопілля, згодом, коли керівництво придивилося будівлю порожньої школи в одному з сіл Білопільської громади, довелося провести збори мешканців, аби заспокоїти їхні побоювання.
Є такий стереотип, що якщо це психохроніки, то вони мають бігати по стінах, грабувати, вбивати та творити інші «чудеса», — говорить Олег Терещенко. — Тому ми зібрали занепокоєних жителів села й відповіли на їхні запитання, бо частина людей боялася, що наші підопічні почнуть красти по городах та приставати до жінок, адже це не діти, а дорослі чоловіки.
Працівники інтернату пояснювали, що пацієнти будуть знаходитися на території закладу — ніяких вештань селом без нагляду. Обіцяли допомагати населеному пункту, чим зможуть — раніше у Рижівці вони проводили толоки та власною технікою чистили дороги від снігу.
Зрештою домовилися, і новим домом для підопічних стали закрита кілька років тому школа та дитячий садок. Колишня директорка навчального закладу, а нині заступниця директора інтернату Людмила Совенко підтримувала переїзд «атинців» у її рідне село.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми знали, що наша школа — приречена, — говорить Людмила Совенко. — Діток було менше 50, а з початку епідемії коронавірусу вони навчалися онлайн. Ще тоді другий поверх будівлі знеструмили й злили воду з батарей, а на першому труби розмерзлися. Ми розуміли, що ту воду назад вже не заллємо і в приміщення не повернемося. Скоро б школа стояла з вибитими вікнами, занедбана, тому, щоб не боліла душа, ми з колегами підтримали Атинський інтернат.
За словами Людмили Совенко, переконати деяких односельчан було нелегко: «Це як і хрещення Русі, ніхто ж не каже, що тоді у Володимира все було одностайно». Ті, хто були проти, залишились при своїй думці, тому й досі, за словами жінки, кидають у каналізацію інтернату пакети зі сміттям.
Незважаючи на занепокоєння, переїзд інтернату дав селу плюси — нові робочі місця. До цього з роботою тут було тяжко — пошту закрили, ферму вивезли, залишилися два магазинчики, філія агрофірми та старостат, де працює «півтори» людини.
«Тоді село вимирало: роботи не було, багато людей виїхали. А зараз — ожило. Школа не пустує, будівля й територія тепер доглянуті», — говорить Людмила Совенко.
Більшість підопічних мають пожиттєві діагнози
В Атинському працювали переважно мешканці сусіднього прикордонного села Рижівка, яке росіяни майже вщент зруйнували навесні 2024 року, частина фахівців приїжджала з Білопілля. Менше половини працівників переїхали під час евакуації разом з інтернатом і знайшли собі тимчасове житло. Наразі штат укомплектований — це 115 людей, жителі з центру ОТГ та сусідніх сіл.
У кінці грудня 2022 року сюди евакуювали й мешканців прикордонної філії Атинського інтернату у Краснопільській громаді, працівників звідти на Білопільщину переїхало всього кілька, адже це більше ста кілометрів від їхніх домівок. Кілька підопічних оформили в інші установи — де їм жити вирішує опікун, який необхідний усім недієздатним пацієнтам, тобто таким, які через психічний розлад не усвідомлюють значення своїх дій. Якщо у людини немає родичів, які візьмуть на себе опікунство, ним стає директор інтернату.
Наразі в закладі проживає десять дієздатних людей, за останній час дієздатність повернули п’ятьом, один із них нещодавно переїхав жити до Білопілля — одна з місцевих мешканок погодилася поселити чоловіка до себе.
За законом держава має надавати таким людям житло, але зараз в умовах війни, коли переселенців нікуди селити, це не на часі, — говорить Олег Терещенко. — На лікарській комісії ми просимо медиків дати висновки по тим людям, які на нашу думку, можуть бути дієздатними. У разі їхньої рекомендації, пацієнт проходить МСЕК, ми подаємо усі документи до суду — і вже там це питання вирішується.
Директор каже, що з такими підопічними окремо працює психолог і соціальний робітник, вони готують людину до життя у соціумі: вчать, як відповідати на певні питання або як приготувати собі їсти, допомагають адаптуватися. Та більшість пацієнтів залишаються недієздатними, бо мають пожиттєві діагнози, ускладнені супутніми хворобами.
Пакували павичів в білі господарські мішки
Інтернат заїхав і паралельно почалися облаштування і ремонтні роботи — за півтора місяці до початку опалювального сезону побудували котельню на твердому паливі, переробили систему опалення та замінили пошкоджені труби і батареї. Боролися з грибком, який з’явився у будівлі, що кілька зим стояла холодною.
«На сьогодні завдяки благодійникам і власним коштам установи ми вклали в інтернат близько 5 мільйонів гривень, — говорить Олег Терещенко. — Після переїзду нам допомагала Білопільська ОТГ — вони виділили 1 млн гривень, згодом — ще 600 тисяч. На ці та власні кошти ми замінили старі вікна на пластикові, побудували банно-пральний комбінат із великими пралками й центрифугою, зробили душові та туалети».
Кошти установи — це 75% державних пенсій на утримання підопічних, 25% залишаються пацієнтам, і дохід з власного господарства закладу.
Господарство — це корови, свині, кози, вівці та птиця, яких також перевозили двічі — спочатку у Білопілля, потім у приміщення закинутої ферми, неподалік від нового інтернату. Також заклад отримав у користування близько 30 гектарів землі. На господарстві працюють штатні робітники, підопічні за бажанням та рекомендацією лікаря можуть допомагати дві години на день — пасти овець, працювати на городі або пасіці.
Із Атинська перевезли не лише свійських тварин, але й павичів, сріблястих фазанів, декоративних курей, голубів-дутишів та Тімоху — єнотоподібного собаку, який ховається від нас у будці і не хоче фотографуватися.
Ми пакували павичів в оті білі господарські мішки і вивозили машиною, — згадує Олег Терещенко. — Ще одна пара павичів зараз у Білопіллі, бо самка сіла на яйця і їх не можна зараз перевозити.
Врятували й пасіку, минулого року з неї зібрали триста кілограмів меду. Навесні на території посадили садок, щоб вже наступного року їсти власну малину. Перед входом до будівлі — рози і викопані в Атинську червоні канни, поруч — привезений звідти ж невеличкий фонтан.
«Проводимо тут ландшафтний дизайн», — говорить Олег Терещенко.
Леви та 1530 квадратних метрів під землею
У просторому фойє школи на журнальному столику стоїть невеличка біла статуя Мадонни. Таку ж, але більшу, планують встановити на вулиці біля центрального входу. На першому поверсі, окрім адмінкабінетів знаходяться ігрові кімнати, де підопічні можуть дивитися телевізор, спілкуватися або читати. Також тут є актова зала, де проходять концерти, та кімната народознавства, що виглядає, як імпровізований музей. Тут висять рушники місцевих майстринь і розставлені глечики, у кутку — портрет Тараса Шевченка, а за перегородкою ховається невеличка бібліотека — книги, які залишилась від школи або були передані спонсорами.
«Хтось читає поезію, хтось — історичні книжки, хто читає, аби читать, а хтось просто картинки дивиться, — говорить організаторка культурно дозвіллєвої діяльності Ольга Рибалка. — Один із підопічних читає підручники, а є такі, які люблять газети — їм важливо бути в курсі всіх новин».
Ольга Рибалка проводить години народознавства та заняття, приурочені до певних свят та дат — Різдва, Великодня, Дня матері. Разом вони дивляться фільми та розвиваючі передачі, слухають музику, на комп’ютер завантажують ігри, а деякі з пацієнтів мають власні мобільні телефони, аби грати чи спілкуватися з родичами.
Кімнати підопічних знаходяться на першому і другому поверхах — під них переоблаштували 14 класів. У деяких живуть 4-7 людей, у деяких — 14. Нам відчиняють спальню за спальнею – у всіх ліжка стоять рівними рядами, між ними — вузькі проходи, у ногах кожного — стілець. Кілька пацієнтів залишилися в кімнатах — погано себе почувають. Ліжка ідеально рівно заправлені, на кожній подушці — мереживна серветка, на стінах подекуди висять одноманітні пейзажі. В очі кидається відсутність будь-яких особистих речей, на що директор запевняє, що вони знаходяться у шафках сестри-господині. Там підопічні й переодягаються і віддають брудний одяг у пральню. Носять вони те, що передають волонтери, або ж можуть купити щось за власні кошти.
У кімнатах переклеїли шпалери, деякі меблі перевезли з Атинська, щось, як то ліжка та матраци, подарували благодійники.
Інтернат розрахований на 130 людей, у нас зараз два місця вільні, — говорить Олег Терещенко. — Більше ми взяти не зможемо, щоб підопічні не були тут, як оселедці на двухярусних ліжках. У Сумській області зараз місць не вистачає, адже постраждало три інтернати — наш, Білопільський і Свеський.Проходимо незвично тихим шкільним спортзалом, який поки використовується як склад гуманітарки, та на зиму директор планує встановити тут для підопічних тренажери — велосипеди та доріжки.
Через фойє на другому поверсі спускаємося вниз, нас проводжають великі іграшкові леви, що відпочивають на розставлених вздовж стін диванах.
Кілька прольотів сходів і ми у підвальному приміщенні, де розташовані харчоблок, їдальня, склади та бомбосховище — 1530 квадратних метрів під землею. Харчування тут чотириразове, як у «піонертаборі», говорить директор. Частина продуктів — своя, це м’ясо, молоко, овочі, все вирощене на підсобному господарстві, нещодавно працівники закінчили заготовку березового соку на зиму. Коли інтернат сюди заїхав, бомбосховище було захаращено непотребом, звідси вивезли чотири машини сміття, згадує директор. Зараз же сюди провели воду, зробили туалет та налагодили систему витяжки. За необхідності сховищем можуть скористатися і жителі села.
Заборон немає: просто всі мають знаходитися під наглядом
Олег Терещенко відмічає, що війна збільшила психологічне навантаження на пацієнтів. В Атинську вони чули обстріли і звуки авіації, тому спеціалісти працювали з ними більше, аби ті не закривалися в собі і це не відобразилося на їхньому самопочутті.
Зранку 24 лютого 2022 року ми їхали через розбитий прикордонний пост Рижівки, а назустріч нам їхали росіяни на БТР, — згадує Олег Терещенко. — Потім ми їздили на роботу через російський блокпост, та коли почали зникати мешканці Рижівки, зрозуміли, що ми — наступні. Тому стали добиратися об’їзними дорогами, іноді брали трактор — він їде і тягне за собою нашу газель.
За словами директора, зниклих людей і досі шукають, а росіяни днями каталися по селу, заходили в хати, перевіряли речі, над головою часто висіли гелікоптери.
Краснопільська філія на початку повномасштабного вторгнення знаходилася в окупації, іноді російські військові не пропускали працівників, аби ті поміняли зміну в інтернаті.
«У нас там працювали мати й син, телефонують мені ввечері, кажуть — нас не пропускають на блокпосту, що нам робити? – говорить Олег Терещенко. — Я їм порадив приймати рішення самостійно, адже це небезпека. Так вони всю ніч йшли посадками, аби зранку бути на роботі. Уявіть, їх же могли побачити у тепловізор і розстріляти».
Зараз в інтернаті працюють лікар-терапевт, фельдшери, медичні сестри та психолог. Лікаря-психіатра немає не лише в закладі, а й в усій Білопільській громаді, тому у разі необхідності пацієнтів відвозять до лікарень Сум або Глухова. Корегуванням лікування займається терапевт, також свої пропозиції медикам вносить психолог.
Щороку до інтернату приїжджає комісія з лікарів-спеціалістів, які оглядають усіх пацієнтів та за необхідності призначають курс лікування. Раз на рік підопічним роблять флюорографію, кардіограму та аналізи.
Медичний блок інтернату розташований в окремому приміщенні — це будівля колишнього дитячого садка. Тут знаходяться кілька ліжок та кімната для тих, хто захворів, — до неї мають доступ лише медики.
Ми робимо уколи, крапельниці, якщо потрібна консультація — зв’язуємося з лікарями, — говорить старша медична сестра Оксана Глазун. — У нас для всіх обов’язкова вакцинація від коронавірусу та грипу, скоро будемо робити щеплення від дифтерії та правця
У цьому ж приміщенні дитсадка знаходяться кімнати для маломобільних підопічних. Для них тут є душеві та туалет, які обладнали одразу по переїзду. У планах — зробити приміщення школи інклюзивнішим — побудувати новий вхід із пандусом, на разі на колісному кріслі туди не потрапиш.
Пошуком родинних зв’язків, з’ясуванням інтересів підопічних та документацією займається соціальний робітник. Усі працівники інтернату виходять на роботу змінами, щоб підопічні цілодобово були під наглядом. Більшість штату — жінки, за словами Олега Терещенка, з агресією вони не стикалися, але ніхто не може гарантувати цілковитої безпеки персоналу.
Питань нема — за підопічних ми відповідаємо перед собою, державою і богом, але хто відповість за безпеку моїх працівників?, — запитує директор. — Дисципліна у нас налагоджена знизу — якщо палатні медсестри помічають щось підозріле у поведінці когось з підопічних, одразу повідомляють. Ми вже знаємо, від кого що очікувати. У нас немає окремих кімнат, щоб там закрити людину, і ми не прив’язуємо пацієнтів до ліжка, — це не наш профіль. У разі чого — одразу відправляємо до лікарні.
В інтернаті є охорона та відеоонагляд, сама територія не огороджена парканом, директор каже, що огорожа у планах, аби убезпечити підопічних від виходу на проїжджу частину. За його словами, мешканці закладу вільні в пересуванні інтернатом і можуть обирати собі заняття до душі — гуртки, роботу в саду або на господарстві. У дворі один із підопічних замітає доріжку саморобним віником, інший разом з працівницею закладу плете вже десяту свою маскувальну сітку.
«Заборон немає, просто всі мають знаходитися на території під наглядом, – говорить Олег Терещенко. — Бо деякі підопічні погано орієнтуються і можуть десь заблукати».
***
Доспівавши приспів «Маруся, раз, два, три, калина», Леонід — чоловік у смугастому костюмі, питає, чи можна йому йти, і повертається всередину будівлі плести сітку. Інший підопічний розповідає гумореску про весілля, після чого всі потихеньку розходяться. Культорг Ольга Рибалка говорить: «Ви підпишіться на нас у фейсбуці, будете в курсі всіх наших справ: ми ж не тільки тут співаємо й танцюємо».
***
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю сайту Трибуна.Суми і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
