Людмила Дорошкевич родом Старокостянтинова, що на Хмельниччині, у 1978 році закінчила Івано-франківський медичний інститут. Згодом жінку перенаправили до Сум вчитися на інтернатурі.
«Ми не знали, що таке «Суми», навіть по радіо не чули. Мама казала: «Куди ти, дитино, їдеш? Там мабуть і самольоти не літають», — згадує Людмила Дорошкевич.
Разом із чоловіком і сином Людмила Степанівна оселилися в прикордонній Хотіні, вже тут у них народилася друга дитина.
Медичка
У родині Людмили Степанівни медиків не було, та саме з неї розпочалася династія — у медицину пішли племінниця, двоюрідна сестра та внучка.
«У дитинстві моя подружка була вчителькою — вчила всіх дітей. А я — ме́дичкою. Брала палички, наче голки, й «робила уколи», — говорить Людмила Степанівна.
У Івано-Франківську закінчила медичний інститут за спеціалізацією «Лікувальна справа», обравши спеціальність лікаря-терапевта. Згадує, вчитися було дуже важко — треба зубрити та багато конспектувати. Книжок було мало, в бібліотеці сиділи до пізньої ночі, ходили вчитися один до одного, читали до третьої ранку, а на шосту вставали в інститут.
Траплялося, все розкажеш, а на останньому слові помилишся на дві букви — на відпрацювання! Практика була на людях: послухав легені — розкажи, що почув. Жодні гроші не ходили — треба було тільки вчити.
Після інтернатури в Сумах Людмила Степанівна прийшла на посаду лікарки-терапевтки стаціонарного відділення в Хотінь. Тоді нинішня Центральна амбулаторія сімейної медицини була районною лікарнею №2, у закладі ще функціонували стаціонар, відділення педіатрії та хірургія.
Працювати було цікаво. Заступаючи на зміну з колегами-лікарями та старшими медсестрами, навчилася всьому: зашивати рани, приймати пологи, — згадує Людмила Дорошкевич.
Уже у 2002 році Людмилу Дорошкевич назначили головною лікаркою медзакладу, а згодом — директоркою. На сьогодні комунальному некомерційному підприємству Хотінської селищної ради «Центральній амбулаторії загальної практики-сімейної медицини» підпорядковуються амбулаторія в Кіндратівці, три фельдшерські пункти у Писарівці, Олексіївці та Біловодах. Загалом тут працюють 30 фахівців: фельдшери, медсестри, три лікарі, санітарка, водії. Амбулаторія має два Рено Дастери та Мерседес для транспортування хворих. Також при амбулаторії відкритий приватний стоматологічний кабінет.
У 2018 році у приміщенні амбулаторії зробили ремонт, тоді на це виділили 985 тисяч гривень із державного бюджету та 130 тисяч із бюджету Хотінської громади.
Хотінська амбулаторія та підпорядковані їй медзаклади обслуговують близько 6 000 пацієнтів. Проте, за словами Людмили Дорошкевич, через повномасштабне вторгнення та евакуацію ця цифра могла зменшитися орієнтовно до 4,5 тисячі пацієнтів.
«Попри все, у нас хороша команда медиків — ми спілкуємося, підтримуємо один одного, зідзвонюємося. Ніхто не виїхав, хоч у дівчат-медикинь є маленькі діти», — додає директорка.
Танки у вікні
Коли почалося повномасштабне вторгнення, росіяни пройшли Хотінь транзитом.
«Це страшне! Танків їхало дуже багато, я бачила їх просто з вікна свого кабінету! Деякі машини були закриті, на інших зверху сиділи солдати. У більшості — жодних розпізнавальних знаків, у деяких — червоні стрічки на руках. Позаду танків їхали польові кухні. Ми не могли повірити, що це все насправді відбувається», — згадує Людмила Дорошкевич.
Жодних блокпостів, за спогадами Людмили Степанівни, росіяни навколо селища не поставили.
«Було трудненько, але в магазинах мали що купити. Боїв не було, тож ми кожного дня ходили на роботу. Спершу нікуди з села не їздили, але згодом почали пробиратися до Сум», — розповідає жінка.
Ліки в медзакладі були з запасом, тож нестачі не відчували. З часом до селища почали передавати гуманітарну медичну допомогу.
Серце, тиск, депресія
Багато жителів прикордонних сіл Хотінської ТГ евакуювалися: частина в Суми, частина — в інші населені пункти громади, дехто закордон. Ті, хто залишився на Сумщині, або перезаключили декларації з лікарями за місцем проживання, або продовжують обслуговуватися в Хотінській амбулаторії.
Найчастіше сюди приходять зі скаргами на тиск, головну біль та біль у серці. Загострення хвороби почалися й у пацієнтів із псоріазом. Усе це — реакція на нервові перенавантаження та стреси, стверджує Людмила Степанівна.
Часом звертаються пацієнти з COVID-19 чи гострими респіраторними вірусними інфекціями. «Проте зараз таких випадків небагато, — пояснює лікарка. — Діти вчаться онлайн — відповідно, зменшився ризик передачі й зараження цими хворобами».
Також з’явилися пацієнти з депресією. Це нові випадки, тож Людмила Степанівна пов’язує їх із війною. Враховуючи обставини, лікарі й медсестри амбулаторії пройшли курси психології.
Одного разу в амбулаторію привезли чоловіка, якого ранило під час обстрілу прикордоння. Медики надали йому допомогу, дістали осколок, перев’язали та відправили швидкою допомогою до Сум, — згадує лікарка.
Наразі медзаклад надає всі послуги, що передбачені на первинній ланці: тут проводять огляди хворих, роблять щепленням, перев’язки тощо. За словами директорки, заклад має повне забезпечення ліками, перев’язувальними матеріалами, є безкоштовні тести на коронавірусну інфекцію, вірусні гепатити та ВІЛ.
«Окрім цього, ми отримуємо гуманітарну медичну допомогу, та можемо видавати її людям «на руки» за призначенням. Наприклад нещодавно нам доставили антибіотики, ще раніше — вітаміни та антидепресанти», — говорить Людмила Дорошкевич.
Люди з інвалідністю І-ІІ групи отримують відшкодування у розмірі 50% за препарати, які не може покрити програма «Доступні ліки». Такі пільгові рецепти оплачує громада з власного бюджету.
Людмила Дорошкевич ділиться, після об’єднання громади працювати стало легше й вони відчувають підтримку. Проте, директорку медзакладу турбує незручний для пацієнтів із навколишніх сіл графік автобусів до Хотіні.
Наприклад, пацієнт із Писарівки (ред.прим. – сусіднє село) не може приїхати здати аналіз крові, бо йому з моменту прибуття доведеться довго чекати. Автобус сюди ходить двічі: орієнтовно о 6:00 ранку й о 13:00 в обід. Тож місцеві можуть розторгнути декларацію, й підписати з іншим медзакладом, до якого просто частіше ходить транспорт, — говорить директорка.
Наразі це питання та його вирішення залишається відкритим.
Ми знаємо, що переможемо
Селище Хотінь знаходиться за 10 кілометрів від кордону з Росією. Населені пункти громади чи не щодня зазнають обстрілів з боку РФ. Попри це, медики центральної амбулаторії облаштовують укриття та продовжують працювати з пацієнтами.
«Бахкає та й бахкає. Повставали й пішли на роботу. Ми знаємо, що переможемо, тож ніхто не падає духом», — попри те, що голос Людмила Дорошкевич звучить тихо, в ньому чується впевненість. Протягом розмови жінка кілька разів згадувала, як заспокоювала колег у кризові моменти, і повторювала «Все буде нормально».
Сьогодні вона говорить це й нам.
***
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю сайту Трибуна.Суми і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
