«Сьогодні на роботу не виходьте, бережіть свої сім’ї, знайдіть безпечні місця», — написала колегам у месенджері зранку 24 лютого 2022 року Любов Білокобильська — директорка Лебединського педагогічного фахового коледжу ім.А.С.Макаренка. Сама ж поїхала на роботу, де зібралися її заступники й частина працівників, — треба було вирішувати, що робити зі студентами, які проживали у гуртожитку навчального закладу.
Тоді освітяни ще не знали, що в наступні кілька тижнів на них чекають обстріли й закриті ковдрами сторічні вікна коледжу, каструлі з домашньою їжею і термоси з гарячою водою, евакуація учениць та повернення до навчання у нових умовах. Як це було — у репортажі сайту Трибуна.Суми.
Академічна аура
Приміщення лебединського коледжу побудували в 1905 році, спочатку тут розміщувалася чоловіча гімназія, згодом — учительський інститут, а з 1930-х — училище. В актовій залі досі стоять старовинні дерев’яні двері, у Лебедині залишилися світлини початку ХХ століття, де на фоні них позують гімназисти. Директорка говорить — «тут академічна аура».
Під час Другої світової війни навчальний заклад евакуювали, а з початком повномасштабного вторгнення освітяни залишились, поки Лебедин був частково оточений російськими військовими.
Фото навчальних корпусів коледжу, серпень 2024
Зранку 24 лютого 2022 року у гуртожитку знаходилися приблизно 180 студентів, частина з них роз’їхалися самі, когось забрали батьки, інших викладачі відправляли додому останніми рейсами автобусів. Не обійшлося й без складнощів — деякі батьки не хотіли приїжджати в коледж за дітьми і вимагали, щоб освітяни самі їх доставили за місцем проживання.
Після обіду у гуртожитку залишились 13 учениць, яких працівники перевели у сховище під одним із корпусів. На той час підвал був необлаштованим і більше схожим на склад, туди перенесли ліжка і матраци, а поряд зі студентками завжди знаходився хтось із «дорослих».
Згодом частину учениць забрали опікуни і в коледжі залишались восьмеро дівчат віком від 15 до 19 років, серед них три дитини-сироти під опікою директорки навчального закладу. Навчання призупинилося, а із 25 лютого до середини березня Міністерство освіти і науки рекомендувало оголосити канікули.
«Це що у нас тепер немає роботи?»
«5 березня зранку поблизу коледжу стався авіаудар, вибухова хвиля докотилася до корпусів і гуртожитку, — говорить Любов Білокобильська. — Ми тоді працювали без вихідних, але то була субота й ми залишились зранку вдома, щоб натопити снігу, — води не було. Після вибухів швиденько поїхали на роботу і відчули такий біль, коли побачили, як постраждали всі наші будівлі, як повилітали вікна та двері».
Від авіаудару частково зруйнувалися сусідні житлові будинки, хлібозавод, заправка, а в коледжі вибило близько 300 вікон та 100 дверей, пошкодився дах та стіни. Працівники навчального закладу зібралися на роботі й почали затуляти розбиті вікна ковдрами та листами ДВП, рятували офісну техніку й меблі. Викладачів просили чергувати у сховищі, адже туди почали сходитися люди з усієї округи.
Коли один із заступників директорки побачив поруйнований коледж без вікон і дверей, спитав: «Це що у нас тепер немає роботи?». Любов відповіла: «Навпаки, тепер у нас ого-го скільки роботи».
Архівні фото пошкодженого гуртожитку Лебединського коледжу, 2022 рік
Директорка говорить, що паніки не було, десь три дні працівники забивали вікна, потім взялися за прибирання скла — його назбиралося три автомобілі ГАЗ. Серед уламків знаходили осколки по півтора-два кілограми, один з них, маленький, Любов Білокобильська залишила у себе в кабінеті, говорить — буде для музею.
Нашим завданням було утеплити вікна і годувати дітей, — говорить директорка. — Ми возили з дому каструлі з їжею — там хоч був газ і можна було вночі при свічках та ліхтариках приготувати. Привозили в бідонах і термосах гарячу воду, щоб дівчата помилися, прали їхні речі.
Поки на околицях стояли росіяни, за ліками, харчами, пальним лебединці їздили польовими дорогами на Полтавщину. Місцеві підприємці, які завозили хліб до сусіднього з коледжем магазину, відкладали студентками кілька хлібин, бо продукти швидко розбирали. Також навчальному закладу харчами допомагав хлібозавод, волонтери та батьки деяких студентів.
Тюльпани й евакуація
На 8 березня директорка принесла студенткам тюльпани, вони сфотографувалися на фоні гуртожитку — на обличчях дівчат посмішки, на фоні — забиті ковдрами розбиті вікна.
Тими днями росіяни влучили у місцеву підстанцію і в Лебедині зникло світло. Щойно закінчилась комендантська година, працівники коледжу кинулися зливати воду з батарей, аби система опалення не пошкодилася під час морозів. Врятувати вдалося, окрім частини радіаторів, що вже пошкодилися вибуховою хвилею.
Тюльпани на 8 березня. Архівні фото директорки Лебединського коледжу
Разом із світлом зник зв’язок, освітяни домовлялися завчасно, де і о котрій зустрічатимуться. Складали графік чергування у сховищі — хто опікується студентами, а хто лебединцям, які приходять під час повітряної тривоги. Допомагали залежно від стану, бо дехто через стрес боявся виходити з погреба або покидати домівку. Окрім ліжок, принесли у підвал води й облаштували тимчасовий туалет. Деякі люди ставили у сховищі намети, аби зігрітися, розвішували ковдри. Також працівники коледжу опікувалися людьми, які приїхали напередодні повномасштабного вторгнення у відрядження та проживали у гуртожитку.
Коли зникло опалення, діти залишились у холодному сховищі, — говорить Любов Білокобильська. — Віддати їх по домівках працівників я не могла, бо це ризик — безпеки не було ніде, я сама постійно бігала у погреб. Я розуміла, що вікна й опалення нам зараз ніхто не відновить, і потрібно щось вирішувати.
Тож директорка почала шукати, як евакуювати студенток. Суми не розглядали — звідти тоді навпаки вивозили учнів. Зв’язавшись із Службою у справах дітей Сумської ОДА, 11 березня 2022 року Любов Білокобильська відправила студенток у супроводі одного з викладачів у Полтаву, та вони доїхали лише до Лубен — далі автобуси не йшли.
Навчальні корпуси коледжу, архівні фото працівників коледжу, 2022 рік
«Добре, що тоді вже був зв’язок, — я всю ніч просиділа у телефоні, — згадує Любов Білокобильська. — У Лубнах було стільки людей, ми боялися, що студентки не сядуть на потяг, тому про всяк випадок шукали по знайомих, де їх поселити. Та зрештою вони виїхали до Львову і я серед ночі почала телефонувати, щоб знайти, хто їх там зустріне».
У Львові студентками зайнялися працівники місцевої служби у справах дітей, розмістили їх у притулку, де дівчата і прожили майже до Нового року, навчаючись дистанційно.
Онлайн-навчання у лебединському коледжі відновили усередині березня, тим, хто не мав можливості продовжувати, надали академічні відпустки. Директорка згадує, як вони з колегами приходили на роботу — «мерзли, але нічого». Усі викладачі були на онлайн-зв’язку, кілька з них виїхали за кордон, але продовжували працювати.
Моменти, які не забудеш ніколи
Освітяни переживали за студентів, які знаходилися на Краснопільщині, в оточеній росіянами Охтирці та окупованому Тростянці, шукали шляхи, як з усіма тримати зв’язок. Говорять, що емоцій було багато, але вони намагалися справлятися.
Хоч у нас тут і ковдри на вікнах висіли, вирішили дітей якось залучати, тому перед Великоднем запросили до нас місцевих студентів плести ляльки-мотанки, — говорить заступниця директорки з виховної роботи Оксана Колесник. — Вони мотали ті мотанки й плакали, бо нарешті побачили одне одного.
Викладачі згадують, що на коледж без студентів було болісно дивитися і з вихованцями зустрічалися «сльозно». Помічають, що діти стали відповідальнішими й згуртованішими, почали брати учать у плетінні маскувальних сіток та виготовленні окопних свічок.
Любов Білокобильська не заперечує, що повномасштабне вторгнення вплинуло на якість освіти. Надолужувати непросто, але переважна частина студентів продовжує працювати за будь-яких умов: і при свічках, і перериваючись на повітряну тривогу.
«Вже позабувалося багато, але є моменти, які ти не забудеш ніколи, — говорить Любов. — Вдома сім’я, у когось діти, у когось старенькі батьки, а треба було попіклуватися ще й про студентів. Та ми не були у розпачі й хапалися скрізь, де можна було допомогти».
Освітяни говорять, що стали більш стресостійкими, у тому числі й завдяки навчанню з психологічної допомоги: як підтримувати себе та інших, як позбуватися напруги.
Ми збиралися і співали гімн України: стоїмо в актовій залі, вікон немає, вітер розвіває порвані, порізані склом штори, чутно, як гудуть машини, а ми співаємо, — згадує Оксана Колесник. — Така атмосфера була, це нас підсилювало і об’єднувало. Ми вишикувалися на сцені, холодно — у шапках, записуємо відео, кругом все обірване, а за нами прапор України висить — цілісінький. Співали й «Ой у лузі червона калина», це все було для того, щоб об’єднати колектив, витягнути людей із дому та показати, що життя продовжується. Ми так брали себе в руки.
Актова зала, серпень 2024
Втрачати частинку історії
Поки у коледжі навчалися дистанційно, за кошти державного бюджету розпочався ремонт приміщень. До грудня 2022 року у навчальному закладі встановили вікна й двері, відремонтували близько 100 квадратних метрів даху та відновили опалення. Перед Новим роком коледж перейшов на змішане навчання — частина студентів, яка перебуває за кордоном, навчалася онлайн, інші — очно. Кількість учнів за час повномасштабного вторгнення зменшилася незначно, не більше, ніж на 30 людей.
Ще до початку ремонту освітяни відновлювали власними силами стіни, які потріскалися через вибухову хвилю та перепади температур.
«На стінах другого поверху в нас був петриківський розпис, дуже гарний, його зробили ще у 1980-х, — говорить Оксана Колесник. — Температура змінювалася: то холодно, то жарко, і він потріскався. Що можна зберегти — ми зберегли, наші студентки долучилися до відновлення розпису, але більшу частину врятували не вдалося. Це дуже болюче — втрачати частинку нашої історії».
У коледжі знаходиться музей народознавства, після обстрілу працівники повиносили всі експонати у безпечне місце, їм вдалося врятувати ікони, предмети одягу та побуту.
Освітяни говорять, що їм залишилось багато естетичної та господарської роботи — десь ще полущені від сирості стіни, десь обсипається стеля, але вони раді, що їхні будівлі відновили від значних руйнувань.
«Сховище зараз і тоді — це різні речі, — говорить Любов Білокобильська. — Ми тут постійно робимо ремонт з 2022 року: уже облаштували туалет, навчальну аудиторію, пофарбували стіни».
Частина сховища все ще потребує ремонту, у коледжі шукають фінансування. Зараз тут проводять заняття та наради під час повітряної тривоги, також сюди у разі загрози вночі спускаються студенти гуртожитку. Любов та Оксана просять нас не фотографувати старі залізні ліжка — «та ми ж ковдри познімали просушити, а без них ліжка виглядають неестетично».
Фото зі сховища коледжу, серпень 2024
«Макаренка не фотографуйте»
Коледж досі носить ім’я уродженця Білопілля Антона Макаренка — радянського педагога і письменника. Нещодавно експертна комісія Українського інституту національної пам’яті підтвердила його роботу в НКВС і вважає, що за законом про декомунізацію та деколонізацію ім’я Макаренка має бути вилучене з публічного простору.
У лебединський коледж ще у 2019 році приїжджав працівник Інституту пам’яті з роз’ясненнями щодо постаті радянського педагога, але тоді колектив був не готовим до змін. Уже під час повномасштабного вторгнення у коледжі створили робочу групу, яка вивчала біографію Макаренка та його зв’язки з НКВС.
Спочатку частина колективу була проти перейменування, бо ми вчилися на працях Макаренка, вивчали його «Педагогічну поему», — говорить Оксана Колесник. — Та потім ми розглянули іншу літературу — не ту, яку нам завжди пропонували, а яку забороняли в радянський час. І тоді багато хто з викладачів змінив свою точку зору і дуже здивувалися.
Згодом питання перейменування винесли на розгляд колективу й майже одноголосно вирішили вилучити прізвище Макаренка з назви навчального закладу. На початку 2023 року освітяни подали звернення до Сумської обласної ради щодо зміни назви, наразі чекають на відповідь.
Тож коли ми проходимо повз бюст Макаренка у дворі коледжу, директорка говорить: «Макаренка не фотографуйте».
***
У дворі коледжу високі дерева, а вздовж доріжок розкинулась папороть. На фоні пустого гуртожитку, адже студенти зараз на канікулах, на мотузках сушиться білизна. На початку великої війни одну з ялин біля входу вирвало з корінням під час обстрілу, тоді освітяни попросили комунальників приїхати з автокраном і прив’язати дерево до сусіднього. Ялина прижилася і стала для працівників коледжу своєрідним символом пережитого.
***
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
