Пів року, вісім місяців тому Вячеслав запитував своїх з колег з прикордоння — як ви з цим усім справляєтеся? Думав, я, мабуть, такого б не витримав. Та час показує — витримує. Каже, всі ці питання не одразу на голову звалилися, а поступово.
Вячеслав Суспіцин — сільський голова Нижньосироватської громади, куди після звільнення окупованої частини Сумщини навесні 2022 року почали переїжджати мешканці прикордоння. Усього за цей час людей 250: хтось приїхав до родичів, хтось купив хатинку й перевіз майно. Багатьом переселенцям було зручно — за 30-40 км від Нижньої Сироватки їхні рідні домівки, куди можна навідатися, доглянути будинок та город. «Все-таки куди б ви не поїхали, а додому хочеться», — каже Вячеслав. Але так було раніше. Зараз у прикордонні села вже не з’їздиш, а в Нижній Сироватці, яка ще два роки тому здавалася відносно безпечною і тихою, стало гучно й деколи страшно. А після прильоту російської ракети по центру села в передостанній день цього літа — й поготів. Тому деякі люди їдуть далі, рятуючись від війни, як від лісової пожежі. Та більшість залишається у Нижній Сироватці з її Тихонівською церквою та лікарнею, що побудували Харитоненки, з 18 магазинами, з жовтогарячими хризантемами у шкільному дворі та з улюбленим напоєм місцевих — лате.
Американо. Менше цукру
Зараз в об’єднаній територіальній громаді проживає 5300 людей, на початку минулого століття їх було більше 16 тисяч. Говорячи це, Вячеслав не приховує ностальгії за історичним минулим місцевості — козацьким, вольним, підкреслює — «ми в панстві, в рабстві ніколи не були».
Громаду утворили в 2016 році першою в тодішньому Сумському районі. До неї увійшли п’ять сіл: Нижня Сироватка, Старе Село, Барвінкове, Вишневе й Гірне. Швидке об’єднання пішло громаді на користь — з’явилися кошти, які витрачали на ремонти шкіл, доріг та енергоефективність, так, усі котельні в ОТГ перейшли на дров’яне опалення.
Чим точно пишається сільський голова, так це Нижньосироватським ліцеєм імені Бориса Грінченка, говорить, тут побували майже всі «губернатори».
Богдан Панченко — директор школи — дуже любить хризантеми, тож ви побачите і маленькі на наступний рік, і здоровенні. Із 16 кущів вже більше 250 виросли. Пробіжимося покажемо, на що ми кошти витрачали до війни.
Суспіцин і директор школи часто п’ють разом каву, сільський голова впевнений, що під час таких зустрічей керівники установ можуть більше й вільніше розказати, що їм необхідно.
У сусідній старосільській школі є укриття, тому кілька днів на тиждень школярі виходять на очне навчання. Під обома корпусами нижньосироватського ліцею сховища немає, для Вячеслава Суспіцина це загадка, адже їх побудували під час Холодної війни, коли всі готувались до ескалації. Минулого навчального року діти у Нижній Сироватці ще навчалися на змішаній формі, під час тривоги переходили до сховища у сільраді. Учні ж початкової школи ходили на заняття в укриття дитячого садку — там для них облаштували класи. Влітку за кошти громади зробили ремонт в іншій частині підвалу — облаштували місця для навчання, зробили вентиляцію та тепло, аби за потреби тут помістилося більше школярів, у тому числі й старшої школи. Та після ракетного обстрілу та прильотів шахедів батьки бояться відпускати дітей з дому, тому триста учнів ліцею навчаються дистанційно.
Тож головне в онлайн-навчанні — це співпраця з батьками, які мають створити для цього умови, забезпечити ґаджетами та постійним інтернетом. У школі пристосувалися до дистанційного навчання ще під час ковіду, тому повномасштабне вторгнення не принесло великих прогалин. Та все ж таки освітні втрати є, тому минулим літом навчальний заклад взяв участь у проєкті, за яким діти очно відвідували додаткові заняття з математики і української мови, аби надолужити пропущене перед новим навчальним роком.
Але як почало прилітати в центр села, батьки перестали відпускати дітей, — говорить Богдан Панченко.
Тепер школярі менше спілкуються з однолітками, а щоб покращити їхню адаптацію вчителі організовують фотопрогулянки, аби діти побачили одне одного. Минулого року у школі проводили конкурси, змагання, поїздки, але в цьому році з цим важче.
Кілька разів на місяць директор запитує батьків, чи є бажання вийти на офлайн-навчання в укритті дитячого садочку. Аби підвал був більш наближеним до звичайного класу важливі гарне освітлення та кольорова гамма — ніяких сірих стін. Через те, що минулого року тут було очне навчання, до школи перевелися кілька учнів з інших сіл. Вони залишаються і зараз, адже в планах — сховище.
До наступного навчального року у Нижній Сироватці збудують протирадіаційне укриття — на нього із держбюджету виділили 78 млн грн. Це буде підземний об’єкт розрахований на 300 дітей, облаштований класами і навіть власною кухнею. Наразі в ОТГ вже подали документи на отримання дозволу на будівництво. Вячеслав Суспіцин говорить, що початковий проєкт був дешевшим, та згодом змінилися державні будівельні норми і тепер на кожну дитину треба виділити більше місця, до того ж із збільшенням розміру споруди змінилися вимоги до товщини її стін.
У ліцеї є інклюзивні класи, а для кількох дітей з особливими освітніми потребами обладнали спеціальну кімнату, де вони можуть відпочити й позайматися з корекційним педагогом або асистентом вчителя. Ці посади не скоротили й під час онлайн-навчання, тому учеників у разі потреби консультують під час занять. У школі новий клас безпеки, розподілений на зони — інтерактивного тиру, вивчення правил дорожнього руху та користування аптечками. Відремонтували майже всі туалети, облаштували санітарну кімнату для дітей з інвалідністю, створили ігрову зону. Повністю оновили харчоблок й придбали станцію очистки води — під час навчання у кожному класі стоять кулери. Також в ліцеї перейшли на меню Клопотенка, коли зменшили кількість солі та цукру, спочатку дітям було важко, та згодом вони звикли, паралельно адміністрація спілкувалася з батьками, щоб ті й вдома підкорегували меню.
Раніше тут було веселіше, — говорить Богдан Панченко. — Хотілось би, щоб тут бігала дітвора, зазвичай, щоб відпочити від документів я виходив на перерву до учнів початкової школи.
Діти нової української школи, перші з яких вже у 7 класі, не бояться учителів чи директора. Панченко рідко зачиняє двері у свій кабінет і відучив колег і учнів стукати перед тим, як зайти. Каже — а від кого мені ховатися? Та все ж таки в кабінеті директора іноді ховаються — учні початкових класів, коли грають у хованки на великій перерві.
У класах одномісні парти та інтерактивні дошки, Богдан Панченко говорить, що після навчання в такому просторі діти починають вимагати більше від себе та свого оточення. «В результаті ми, дай бог, отримаємо покоління, яке буде любити себе».
Якось під час поїздки школярів до театру в Сумах у них забрали одяг у гардеробній та взамін дали номерки, з якими ті не знали що робити. Опісля адміністрація навчального закладу звернулася до спонсорів, які облаштували в школі гардеробну, а сільрада профінансувала посаду гардеробниці. Спочатку діти ламали та губили номерки, а згодом до них звикли.
Богдан Панченко показує нову підлогу в фоє, де знаходиться гардеробна: «Підлога була 1969 року, крашена-перекрашена хімпромівською фарбою, дівчата в ній підбори ламали. Тож ми взялися за підлогу — впали стіни, впали стіни — замінили двері, тепер у нас отакий ремонт».
Говорить, до децентралізації ремонти робили лише, коли станеться щось критичне, після — стало можливим працювати на випередження, вкладати кошти і в перспективі — економити.
Посеред відремонтованого фоє стоїть велика пуста клітка — у ній жили папужки по кількості усіх класів школи. Зараз залишилась всього одна пташка — синя, хвиляста, яка сидить у власній клітці на стійці гардеробної — поряд з номерками для одягу, які зараз не гублять і не ламають.
Какао. Якщо немає «повітрянки»
Переважна більшість з 50 вихованців нижньосироватського дитсадку навчаються онлайн, тож у сховищі всього кілька дітей. Вихователька Людмила говорить, що за час великої війни діти вже звикли знаходитися у підвалі, коли немає тривоги, вони виходять на прогулянку або займаються у своїх приміщеннях нагорі.
Буває таке, що взагалі не виходимо звідси, — говорить Людмила. — Багато батьків не хочуть приводити дітей, бо повітряні тривоги почастішали, і це не просто тривоги — під час них над нами літають шахеди чи ракети.
Спускатися в сховище вихованці навчилися за кілька днів. Тоді хтось йшов в укриття зі сльозами, але виховательки пояснювали, що іншого вибору немає.
Працівниці помічають зміни в малечі: вони стали тривожними і дуже бояться вибухів. Коли під час прогулянки лунає «повітрянка», діти самі біжать в укриття, їх не треба змушувати це робити. Коли ж тривога застає під час навчання у групі, малеча одягає куртки і чекає, коли почнуть спускатися у сховище. Тоді вихователькам треба встигнути й прихопити з собою навчальні або ігрові матеріали, щоб продовжити заняття вже у підвалі.
Людмила говорить, що діти все розуміють, бо бачать війну на власні очі, а не десь в інтернеті. Вона впевнена, що малим треба говорити правду, звісно, на їхньому рівні — без жахливих подробиць. Тож у дитсадку постійно обговорюють мінну безпеку і те, що не можна нічого чіпати на вулиці.
Дистанційне навчання змінило вихованців — вони стали менше спілкуватися і більше спостерігати. Від постійного перебування вдома діти відвикають від режиму або ж і не встигають опанувати певні навички.
«Увага високий рівень небезпеки» — звучить з телефону однієї з працівниць. Маленька дівчинка продовжує складати яскравий пазл із принцесою. З плакату в куточку мінної безпеки на неї уважно дивиться Пес Патрон.
Капучино. Аби відволіктися
У будівлі з червоної цегли, яку в кінці 19 сторіччя побудували Харитоненки як шпиталь для бідних, і яка своїм обрисом може нагадати сум’янам лікарню святої Зінаїди, зараз знаходяться бібліотека, аптека та амбулаторія.
Бібліотекарка Людмила Іванівна показує нам невелику кімнату, де на шафах зібрана доросла і дитяча література. Це одна з двох бібліотек у Нижній Сироватці. Зараз люди хочуть відволіктися, тому у попиті сучасні книжки й життєві історії, історичні романи, а найпопулярніші — українські автори, особливо уродженка Глухівщини Світлана Талан. Бібліотекарка говорить, що люди перестали читати російською, якщо і візьмуть таку книгу, то лише як переклад когось з іноземних авторів. Найчастіше сюди приходять читачі середнього та старшого віку.
Окремі полички присвячені письменнику Борису Грінченку, який провів у Нижній Сироватці рік, учителюючи в школі. Його ім’я носить нинішній ліцей. За той рік Грінченко встиг багато: збирав фольклорні записи, писав вірші, одружився, тут народилася його донька. «Він — наш письменник, хоч і народився не тут», — говорить Людмила Іванівна. І не посперечаєшся: Грінченко й Харитоненко кругом — навіть на рушнику, що висить на одній із стін бібліотеки. Це робота місцевої майстрині Олександри Чупік, виконана у стилі українського бароко.
Еспресо. Якщо немає підвищеного тиску
«Чуємо гуп-гуп по краях — з Миропільского, Краснопільского напрямків, якщо щось прилітає в Суми — чуємо все, — говорить Вячеслав Суспіцин. — Це травма і для дітей, і для дорослих».
Про це не з чуток знає сімейна медична сестра Вікторія, у якої дві маленьких доньки. Перший рік повномасштабного вторгнення вони ще не тямили, що відбувається. Зараз же чотирирічки розуміють все — лякаються гучних звуків, від вибухів бліднуть, мають проблеми зі шлунком.
Вікторія говорить, що війна впливає на всіх, в амбулаторію щодня приходять пацієнти з загостренням хронічних хвороб, з тривогою, порушенням сну, тиском, посиленим серцебиттям, головним болем. За її спостереженнями прийом посилився, а сімейним лікарям починають телефонувати ще до початку робочого дня: «допоможіть мені чим-небудь, лікарю».
У разі необхідності пацієнтів перенаправляють до вузьких спеціалістів, у тому числі й психіатрів, але медсестра не знає, чи всі доїжджають на прийом — після прильотів по лікарнях у кількох містах Сумщини деякі люди почали боятися приходити до медзакладів.
Лате. Хочеться побільше
«Поїхало немало, — говорить Вячеслав Суспіцин, але більшість тих, хто виїхав на початку вторгнення, вже повернулися. Переважно їдуть молоді мами з дітьми». Та дітей в селі зараз не менше, ніж до 2022 року, адже сюди приїжджають переселенці з родинами. Бізнес, який працював до повномасштабної війни, працює й зараз, деякі підприємства збільшили обсяги виробництва.
Роботи в громаді вистачає, говорить сільський голова, це і зерносушильний комплекс, і теслярка, і швейне підприємство. Також у Нижній Сироватці знаходяться 18 магазинів, один з них, який зруйнувала російська ракета, переїхав і продовжує роботу в іншому приміщенні. У селі є кафе, у якому можна провести день народження, весілля чи найсумніше — поховання близької людини. Раніше для цього жителі мали їхати в інші населені пункти. Кілька років тому у центрі відкрили кав’ярню і кава там — чудова, говорить Вячеслав Суспіцин.
До кінця цього року у Нижній Сироватці очікують на нових мешканців — тут виділили землю для встановлення 10 будинків. Це пілотний проект вартістю близько 16 млн грн від Управління верховного комісара ООН у справах біженців — до цього організація будувала помешкання на місці зруйнованих домівок, тепер же запропонувала побудувати житло для ВПО, якщо для цього підійде земельна ділянка. Нижньосироватська громада виділила 67 соток, на яких вже розпочали будівництво — провели електроенергію, копають траншеї для підведення води, завезли частину матеріалів. Зараз йде відбір сімей, які заселяться у це житло, за планом тут будуть мешкати більше 70 осіб.
Громаді допомагають різні гуманітарні фонди та організації, вони переважно фокусуються на людях з інвалідністю, людях старшого віку та ВПО. Окрім фінансової допомоги, завозять дрова, встановлюють буржуйки. Загалом, за словами сільського голови, до зими тут готові й до можливих відключень світла також.
Вячеслав Суспіцин говорить, що хочеться багато, але війна накладає свої обмеження. Так, бажано відремонтувати дорогу, але ці кошти краще направити на допомогу силам оборони. У громаді обговорювали створення Алеї Слави — для вшанування полеглих воїнів. Думали встановити козацький хрест або герб України, облаштувати територію лавочками та квітами. На час написання матеріалу 14 військових з ОТГ загинули, а шість зникли безвісти. Проєкт Алеї розробили, та виконання вирішили поки що відкласти до мирних часів.
***
30 серпня 2024 року росіяни завдали ракетний удар по центру Нижньої Сироватки, який зруйнував магазин, складські приміщення, пошкодив будинки й поранив хлопчика.
Ми заходимо до продуктового магазину поруч, на зміні продавчині, які працювали й у день прильоту. Згадують, що тоді всі лягли на підлогу, а ударна хвиля пошкодила вікна. Опісля вони швидко закрили магазин і побігли по домам, а наступного дня вже знову були на роботі. Запитую, чи звикли вони працювати під час війни? «А що нам звикать, ми в 2022 році ходили на роботу щодня, магазин жодного дня не закривався. Страшно було, але куди дінешся».
Наостанок ми заходимо до кав’ярні неподалеку — спробувати розхвалену сільським головою каву. Бариста — молода дівчина з темно-бордовими губами також була на зміні у день прильоту. Каже, все трапилось дуже швидко. Але до всього звикаєш.
Найбільше в Нижній Сироватці люблять лате і лише влітку — оранж каву.
***
Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
Фото сайту Трибуна.Суми.
