Невисокий свіжепобілений паркан, за ним стара цегляна будівля, оздоблена дерев’яною різьбою — так виглядає амбулаторія у селищі Низи Сумського району. Вона знаходиться на вулиці Цукровиків, десь там позаду, у хащах — руїни колишнього цукрового заводу Дмитра Суханова, який і побудував медзаклад як лікарню для своїх працівників. Усередині високі, колись розписні стелі, підлога у старовинних кахлях, а коридорами вітер розвіває світлі фіранки на вікнах і дверях. Медики точно не знають, скільки амбулаторії років, говорять, — приблизно 150.
Після кількох реорганізацій у 2020 році низівський медзаклад увійшов до новоствореного Центру первинної медико-санітарної допомоги Садівської сільської ради, куди також входять амбулаторії сіл Терешківка та Сад і шість фельдшерських пунктів, із яких зараз працюють лише три, інші не укомплектовані персоналом.
У низівській амбулаторії дев’ять працівників: дві сімейних лікарки, три медсестри, лаборантка, водій та дві молодших сестри, одна з яких працює у Шпилівці.
Таким складом вони і зустріли велику війну — пережили колони російської військової техніки, оточення та обстріл амбулаторії «Градами». Як це було — у репортажі сайту «Трибуна.Суми».
Росіяни йшли через Низи повним ходом
«Можна я розчешуся й накрашу губи, щоб не на всі 80 виглядати, а хоча б на 77?», – іронічно запитує сімейна лікарка Олена Сивоконь, через хвилину повертається від дзеркала і ми продовжуємо розмову.
Цьогоріч у серпні виповниться 30 років, як медикиня працює у Низах, сама з Охтирки, у селище переїхала після закінчення інституту відпрацювати обов’язкові три роки, щоб потім їхати далі, але залишилася — каже «мабуть, доля».
24 лютого 2022 року стало єдиним робочим днем за час повномасштабного вторгнення, коли медики не вийшли в амбулаторію. Тоді працівники організовували свій побут у нових реаліях, хтось забирав сім’ї та родичів з інших населених пунктів, думаючи, що в селі буде безпечніше.
Росіяни йшли через Низи на трасу повним ходом — стояв сильний гул, — згадує Олена Сивоконь. — Вони пройшли транзитом і стали за селом. Люди виходили на це все дивитися, зараз розумію, що ми діяли дещо безтурботно, наприклад, я їхала велосипедом на роботу, поки не зустріла російську техніку. Уже потім, коли ми дізналися, що сталося в Бучі, зрозуміли, наскільки це було небезпечно.
Після 24 лютого медики щодня виходили на роботу і знаходились в амбулаторії приблизно до 12 години, решту дня були в телефонному режимі, якщо у когось виникали проблеми — виїжджали на виклик велосипедом.
Із початком великої війни виклики змінилися — пацієнти зверталися до медпрацівників лише у серйозних ситуаціях, коли не могли справитися з проблемою самостійно, як то з високою температурою, гіпертонічним кризом або кровотечею.
Найскладнішим випадком для Олени Сивоконь стала жінка з кровотечею, яка тоді тільки-но народила, з таким станом її необхідно було госпіталізувати, та це було неможливо — в оточені росіянами Низи не могла проїхати екстренка.
«Аптека вже була напівпорожня, дякувати богу, прийшла якась гуманітарка і там була амінокапронова кислота — препарат, який застосовується при кровотечах, — говорить лікарка. — Ми почали капати цю кислоту і через кілька днів пацієнтці стало краще».
Виручала гуманітарка
На початку повномасштабного вторгнення виїхати із Низів було майже неможливо — на дорогах стояли блокпости росіян. Приватні підприємці умудрялися завозити у селище хліб, олію, дріжджі та інші продукти першої необхідності, та медики згадують, що кілька днів хліба у Низах не було.
Медзаклад виручала гуманітарна допомога, якби не вона, було б дуже важко, каже Олена Сивоконь.
«В амбулаторії були певні запаси медикаментів на випадок критичних ситуацій, але не вистачало препаратів, які знижують рівень цукру та які понижують артеріальний тиск, — говорить лікарка. — В аптеці залишились, може, анальгін, шампунь і зубна паста. Тому волонтери нам дуже допомогли».
Її колега — сімейна лікарка Антоніна Ворона, яка працює в амбулаторії 32 роки, за цей час була і головною лікаркою, і завідуючою, а зараз виконує обов’язки завідувачки, думає, що на початку великої війни у людей спрацювала імунна система, тому зверталися за допомогою лише, коли дійсно не могли справитися самі.
Коли закінчився інсулін, я телефонувала в Суми, домовлялася там із ендокринологом і хлопці, які їздили за продуктами, забирали й ліки, — згадує Антоніна Ворона.
Після деокупації Сумщини в Низи передавали лікувальні препарати, дитяче харчування і засоби гігієни. Тоді ж односельчани, які живуть за кордоном, придбали для амбулаторії генератор, згодом ще один купила Садівська громада.
Світло у Низах відключали, але в амбулаторії було тепло — приміщення може опалюватися двома котлами — газовим і твердопаливним, переважно використовують дрова, а стара будівля добре тримає тепло й навіть за ніч повністю на остигає.
Безсоння, депресії та порушення пам’яті
Олена Сивоконь говорить, що в Низах зменшилася народжуваність — у минулому році народилося 14 дітей, на червень цього року – чотири. Із початку повномасштабного вторгнення з селища вивезли більше 50 дітей, дорослих виїхало більше, загалом у населеному пункті проживає близько 2500 жителів — це вдвічі менше, ніж було у 1990-х, коли лікарка починала тут працювати.
На початку великої війни до медиків зверталися пацієнти з панічними атаками, нині частіше скаржаться на безсоння і тривогу — як наслідки перенесених травмуючих подій. Дехто із пацієнтів має депресію і порушення пам’яті.
Безсоння часто буває у людей, чиї діти, чоловік або близькі на війні, — говорить Олена. — Ми допомагаємо, якщо бачимо, що своїми силами не справляємося, то направляємо до психолога, психотерапевта чи психіатра. Вирішуємо, як людині буде комфортніше, бо для багатьох поняття звернутися до психіатра — це ніби якесь тавро, хоча це такий самий лікар, як і всі інші.
Олена Сивоконь не може виділити категорію пацієнтів, на яких найбільше вплинула війна, однак відмічає, що значно постраждали люди похилого віку.
«Вони найнезахищеніші, у них зовсім здоров’я не стало — немає жодної людини 65+, у якої не було б загострень хронічних хвороб, гіпертонічного кризу, також зараз дуже багато онкології, — говорить Олена. — Люди похилого віку більше переживають за своїх дітей і онуків, менше — за себе, і результат сам за себе говорить».
Із забитими плівкою вікнами
14 березня 2022 року пообіді російські військові обстріляли амбулаторію з «градів» — снаряд прилетів перед фасадом, недалеко до входу у медзаклад.
«Абсолютно всі вікна вибило — не залишилося ні єдиного вцілілого, — згадує Олена Сивоконь. — Багато шкоди наробили, добре, що в той час вже нікого в будівлі не було. Завалився паркан, посипалося скло, шифер, вигнуло двері. Комп’ютери вціліли, бо ми їх сховали у сейф. Така вирва була велика — ми тоді викликали ДСНС, щоб вони перевірили залишок снаряду, який стирчав із землі, як виявилося, він уже здетонував».
Від того обстрілу постраждали ще кілька будинків поруч, а ввечері прилетіло біля будинку Олени — повибивало вікна, постраждали будівлі й паркани, та люди залишились цілими.
Архівні фото медикинь, 2022 рік.
Допомагати медикам в амбулаторії зібралося багато мешканців села, дехто прийшов разом із родинами.
Дякуємо усьому народу низівському за те, що прийшли допомогти, — говорить Антоніна Ворона. — Люди прибігли, хто з віником, хто з чим, один чоловік приніс рулон плівки і саморізи — вже до вечора ми управилися.
Із забитими плівкою вікнами медики працювали до осені, потім їх замінили — на це Садівська ОТГ виділила майже 78 тис грн.
Лікарки згадують, що з плівкою на вікнах було незручно працювати через те, що постійно доносився шум з вулиці, у березні 2022 року це іноді були автоматні черги, потім — звуки проїжджаючих дорогою автівок.
Працівники амбулаторії говорять, що на початку повномасштабного вторгнення Низи обстрілювалися постійно, вони переживали за те, аби росіяни не поцілили у газорозподільчі мережі, та все ж таки ті потрапили під обстріл і кілька днів селище знаходилося без газу.
Важко працювалося: коли ходили на роботу, обходили центральну дорогу, де їздили росіяни, але виходити було треба, бо у нас і пацієнти, і вакцини тут зберігалися, — говорить сімейна медична сестра Олена Мельник. — Коли обстріляли амбулаторію, ми тільки вийшли, трошки відійшли і як раз у нас над головою пролетіло.
Олена Мельник також працює в амбулаторії майже тридцять років, на її думку, з початком великої війни люди стали вимогливішими до працівників, а також іноді приходять не лише через медичні питання, а й душевні — поспілкуватися, поділитися своїми переживаннями. Від професійного вигорання медиків оберігає розуміння з боку пацієнтів, коли його немає — працювати стає важче.
Якщо не стає краще — викликаємо екстренку
Окрім Низів амбулаторія обслуговує жителів навколишніх сіл — Облогів, Визирівки, Бровкового, Ополонського, Шпилівки та інших. Загалом на двох сімейних лікарок припадає дещо більше 2500 декларантів — це і дорослі, й діти.
Медзаклад надає послуги за двома пакетами Програми медичних гарантій — «Первинна медична допомога» та «Супровід і лікування дорослих та дітей з психічними розладами на первинному рівні медичної допомоги».
За необхідності, медикині виїжджають у сусідні села на виклик, а якщо у пацієнтів є можливість добратися самостійно, то вони їдуть у Низи, де можна зробити мінімальні обстеження і встановити діагноз. Якщо діагноз треба уточнити, медики дають направлення на додаткові обстеження, якщо ж питань немає, то призначають лікування.
За потреби сімейні лікарки дають електронні направлення до вузькопрофільних спеціалістів, пацієнт може вибрати лікарню і лікаря, до якого записатися на прийом.
В амбулаторії можна зробити клінічний аналіз крові і сечі, аналіз крові на цукор, визначити холестерин, зробити електрокардіограму, також тут роблять щеплення. Раз на тиждень веде прийом стоматолог, іноді приїжджають для обстежень лікарі вторинки.
У Низах працює програма Доступні ліки, медикаменти можна забрати у місцевій аптеці або у Сумах, куди щогодини їздять автобуси.
Пацієнти телефонують сімейним лікаркам цілодобово, медикині знають кожного свого декларанта, їхні хронічні хвороби та алергії, тому можуть призначити лікування телефоном і потім зв’язатися через годину, аби дізнатися, чи є поліпшення самопочуття.
«Якщо не стає краще, то викликаємо екстренку — вона доїжджає за 17 хвилин, — говорить Олена Сивоконь. — Якщо це не вночі, то сідаю на велосипед або їдемо на виклик машиною. Зараз стало легше, коли я тільки прийшла на роботу у 90-х, то за ніч можна було з’їздити на кілька викликів, а зранку треба було йти на роботу, — тоді швидка сюди не їздила».
Колись у приміщенні амбулаторії знаходилася пологова зала і дитяче відділення, також був стаціонар на 35 ліжок. Нині у медзакладі залишили палату з ліжками – тут можна, до прикладу, покласти пацієнта з гострим коронарним синдромом і зробити доступ до центральної вени, поки їде швидка, або поставити крапельниці людині з гіпертонічним кризом.
У цьому році лабораторії передали новий мікроскоп та центрифугу, також амбулаторія отримала спеціальні холодильники для зберігання вакцин — вони підтримують необхідну температуру навіть під час відключень електроенергії. Амбулаторія має два кардіографи, один з них — портативний, його можна брати з собою на виклики. Медикині мріють про ремонт всередині медзакладу та заміну деяких старих меблів. За час великої війни ніхто з колективу не виїхав, усі залишилися на своїх місцях, кажуть «як працювали — так і працюємо».
***
Біля входу до амбулаторії стоять в рядочок велосипеди, Олена Сивоконь каже: «Це наш транспорт — у корзинку кладемо сумку з медикаментами і вперед, все, як положено».
На місці вирви від російського снаряду цвітуть червоні маки.
***
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю сайту «Трибуна.Суми» і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
