У 1982 році в село Терешківка, що поблизу Сум, переїхала родина молодих лікарів — Олена й Ярослав Тарнаруцькі. Вона — педіатриня з Івано-Франківщини, він — терапевт із Чернівецької області. Обоє вчилися в Чернівецькому державному медичному інституті, потім їх перенаправили в Конотоп, а згодом подружжя переїхало до Сумського району.
Ярослав Леонідович очолив тодішню дільничну лікарню села Терешківка, ставши керівником для близько 30 фахівців стаціонару і амбулаторного відділення. Олена Михайлівна за 42 роки пройшла шлях від педіатрії до сімейної медицини, лікуючи покоління за поколінням.
Як це — переїхати з Чернівеччини на Сумщину, пройти кілька хвиль реформування медичної галузі, пережити початок повномасштабного вторгнення, й головне — залишитися в медицині.
«Поїду в будь-яке село, якщо дасте житло»
«Тоді всі вчилися на бюджеті, й держава робила замовлення фахівців — треба було три роки «віддати вітчизні». Могли відправити в Хабаровський край, Мурманськ, тож все, що було в межах України, — вважалося «поруч». Нас перенаправили в Конотоп, ми хотіли відбути ці три роки «строгого режиму» й повернутися додому», — говорить Ярослав Леонідович Тарнаруцький.
Під час інтернатури в родини Тарнаруцьких народився син Андрій.
«На той час ми жили в гуртожитку з мінімальними умовами. Чоловік поїхав в обласне управління охорони здоров’я й сказав: «Поїду в будь-яке село, якщо дасте житло», — розповідає Олена Михайлівна.
Так Тарнаруцьким запропонували Терешківку. «Ми подумали — 20 кілометрів до Сум, село асфальтують, проводять газ, буде гаряча вода. Хороше місце пустим не буває, треба брати, що є, й покращувати», — говорить Ярослав Леонідович.
Замість старого стаціонару дільничної лікарні у 80-х побудували новий. На два відділення тут працювали від 25 до 30 людей — на зиму наймали кочегарів, на літо штат зменшувався. Лікарня обслуговувала 16 населених пунктів громади.
Ми хотіли приїхати з двома валізами, й поїхати з двома валізами. Але зрозуміли, що й тут непогано. Нам допомогли облаштуватися: «Вам потрібна хата? Будь ласка, побудували. Машина? Будь ласка». Якось навіть непорядно було кидати це все і їхати. Так і залишилися, — говорить Ярослав Тарнаруцький.
Перша медична реформа торкнулася Терешківського медзакладу в 2002 році. Тоді тут закрили стаціонарне відділення і дільнична лікарня стала сільською амбулаторією. Вдруге — після реформування у 2005 — стала Амбулаторією загальної практики сімейної медицини.
«Ми з дружиною за пів року перекваліфікувалися на сімейних лікарів», — говорить Ярослав Тарнаруцький.
«Ярославу Леонідовичу було легше, він терапевт. Я ж мала вищу категорію з педіатрії, мені було складніше перевчитися. Хоча, з перших днів, як ми сюди приїхали, поділ на педіатра й терапевта був умовним: доводилося й зашивати рани, й приймати пологи», — додає Олена Михайлівна.
Династія
Олена Тарнаруцька говорить, що навіть не уявляє себе в іншій професії. Жартує: «Я ж нічого більше не вмію роботи». Вона першою в родині обрала медицину, до неї всі — бухгалтери. Натомість у Ярослава Тарнаруцького дві сестри медикині.
Дочка Тарнаруцьких — Тетяна — теж лікарка, зараз служить у Збройних Силах України. Син Андрій не захотів пов’язувати життя з медициною, тож закінчив Харківську юридичну академію й у двохтисячних працював у Сумах політичним аналітиком, журналістом. У 2011 році Андрій Тарнаруцький помер від онкології.
Загалом, за словами Олени Михайлівни й Ярослава Леонідовича, лікарська справа — складна, а особливо складна медицина в сільських умовах.
У місті в сусідніх кабінетах є хірург, кардіолог, гастроентеролог: «Тобі не сюди, тобі туди». А в селі приходять конкретно до мене. Тож мені треба вирішувати питання і щодо кардіології, і щодо гастроентерології, й у всьому треба орієнтуватися, адже до Сум людина може просто не доїхати, — говорить лікар Тарнаруцький.
«Якщо порівнювати з воєнним часом — первинка — як сортувальна площадка. До тебе приходить людина, й тобі треба розібратися, що й куди. На вищих рівнях легше — у них є рентген, УЗД, МРТ, у нас — тільки опис симптомів», — додає Олена Михайлівна.
Також лікарі Тарнаруцькі виїжджають вести прийоми у трьох фельдшерських пунктах громади — в села Сула, Великі Вільми й Голубівку.
Раніше консультація по телефону була смертним гріхом, хворого треба було послухати, подивитися. А зараз це дозволяється, навіть була графа в журналах прийому «Звернення по телефону». Загалом, підписанти дзвонять, консультуються, щоб не їхати сюди, наприклад, із Голубівки. Щось просте, елементарне можемо підказати. Якщо розуміємо, що випадок ускладнений, можемо або попросити приїхати, або запропонувати поїхати до них, — розповідає Олена Михайлівна.
За словами медиків, у амбулаторії є все для надання допомоги на місці чи на виклику: є машина, препарати від тиску, для серця, перев’язувальні, антибіотики, системи для крапельниць, шприци — хворим не треба їх навіть купувати, є тести на ВІЛ, гепатит A і С, Covid-19. Із Садів раз на тиждень приїжджає лаборант, вона робить законтрактовані з НСЗУ дослідження: клініку сечі, холестерин, цукор тощо.
Громада виділила для амбулаторії генератор і забезпечує бензином на випадки відключення світла. Також у медзакладі є сумки-холодильники для вакцин, які тримають холод до п’яти днів.
Велика війна
25 лютого 2022 року, за день від початку повномасштабного вторгнення, лікарці Олені Тарнаруцькій довелося поїхати в Суми. У громаді був спалах коронавірусу, люди потребували підтвердження діагнозу й лікарняних листів. Олена зібрала мазки в хворих у Сулі, Вільмах і Терешківці, подзвонила в лабораторію в Суми й вирушила в дорогу.
Вдягла шапку, на шию — трубку стетоскопа. На машину спереду приліпили ще один хрест. Виїжджаємо — це страшне! Танк у танк, і всі — на Київ. Частина танків, САУ, бензовозів йшли в бік Лебедина й Сум, я думала, що з того асфальту буде каша, — згадує Олена Михайлівна. — Прилаштувалися за одним із танків, доїхали до Сум, а на блокпосту стоїть бурят, шофер виглянув: «В Суми можна проїхати?». «Ми гражданскіх нє трогаєм». Ну Слава Господу хоть за це.
У Сумах Олена Михайлівна здала в лабораторію мазки на Covid-19, на зворотному шляху забрала в село доньку Тетяну: «Заховала її на заднє сидіння: «Мовчи, закутайся в курточку й мовчи».
У Терешківці російські військові не стояли — кілька разів під час розмови лікарі скажуть, що їх врятувало географічне розташування. Але село було блокованим.
«У нас були люди з цукровим діабетом, які потребували інсуліну, зі зниженими функціями або відсутністю щитовидки, онкохворі — їм всім було необхідне щоденне лікування. Першочергово ми склали список хворих, обдзвонили, в кого які є запаси. Потім дуже допомагали волонтери — сім’я Мельник і Василь Красулін. Вони привозили медикаменти, а ми їх ділили й роздавали. Коли зняли блокаду — в село почали привозити гуманітарну допомогу», — розповідає лікарка Тарнаруцька.
Перші дні працювали дистанційно, але, говорять, є речі, які дистанційно не вирішуються, тож дуже швидко повернулися до очних прийомів.
Загалом, за останній час серед пацієнтів родини Тарнаруцьких побільшало людей, які звертаються щодо психологічного стану. З основних скарг: тривога, безсоння, стенокардія та гіпертонія.
«У громаді є нові люди, але підписантів ВПО небагато. Натомість є люди, які виїхали, наприклад, у Німеччину, але декларацію не розірвали. Дзвонять із Лондона з аеропорту Гідроу, з Польщі, є родина, яка зараз на Львівщині, проте продовжує обслуговуватися в нас», — говорить Ярослав Леонідович.
Із Сум до Терешківки приїжджає швидка. У кожній машині є навігатор, і диспетчер дивиться, яке авто ближче до села й кому найзручніше прийняти виклик.
Ми пережили різні часи. Було, казали: «Шукайте бензин і самі везіть», а було, що викликаєш, і не знаєш, чи приїде машина сьогодні, чи ні. Зараз зі швидкою проблем немає, – згадує лікар Тарнаруцький.
Близько місяця тому за кошти громади відремонтували три кабінети і коридор амбулаторії — шпалери тут були ще з 90-х років. Денний стаціонар медики пофарбували своїми силами.
***
Питаю, як почувається родина Тарнаруцьких під час війни. Ярослав Леонідович виставляє поперед себе кулаки. Жартома запитую, чи це стійка битися, чи оборонятися.
«І те, й інше. Було б здоров’я — билися б. А так — допомагаємо, як можемо, донатимо, слідкуємо за новинами, переживаємо», — відповідає Олена Михайлівна.
***
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю сайту «Трибуна.Суми» і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
