За даними Управління охорони здоров’я Сумської облдержадміністрації, станом на 14 квітня за межі Сумщини виїхало 286 медиків, 269 із них — за кордон. Скільки з них влаштувалися чи принаймні спробували влаштуватися там на роботу за фахом визначити складно. В «Інформаційно-іміджевому центрі» Міністерства освіти і науки України такої статистики надати не можуть, адже в інформаційній системі для проставлення апостиля немає поля «спеціальність». Так само немає і диференціації за громадянством. Тобто іноземці, які закінчили український виш потрапляють до тієї ж бази, що й українці.
Але можемо говорити про нестачу кадрів у медичній сфері області. Станом на 1 квітня вона становить 178 працівників. Найбільша потреба — серед фахівців медицини невідкладних станів, хірургів та сімейних лікарів.
У Сумському обласному центрі зайнятості на понад 8 тисяч безробітних, що стояли на обліку станом на 11 квітня, медичну освіту мають 56 людей. З того, що їм тут могли запропонувати — 45 вакансій, найбільша кількість серед яких — медична сестра (середня заробітна плата — 6,7 тисячі гривень), фельдшер (9,4 тисячі гривень) та сімейний лікар (11,5 тисяч гривень).
«Трибуна» поспілкувалася з двома медпрацівницями з Сум, які після початку повномасштабного вторгнення виїхали за кордон та влаштувалися на роботу за фахом. Жінки розповіли про виклики, з якими вони зіштовхнулися, мовний бар’єр, розмір заробітної плати та про те, чи планують вони повернутися додому.
Тетяна Бозаджиєва: Готувалася ще до повномасштабного вторгнення
Тетяна разом з дочкою та мамою виїхала з Сум 9 березня, після авіанальоту на житловий сектор по вулиці Роменський. До Німеччини дісталися 13 березня, а вже 1 квітня вона приступила до медсестринської роботи у приватній реабілітаційній клініці.
Що більше, клініка допомогла з поселенням: спершу оплатила готель, а тоді ще рік знімала для Тетяни та її рідних квартиру. Але в цій історії є нюанс: жінка підписала контракт з клінікою ще у жовтні 2021 року, після того, як пробула в ній тиждень волонтеркою. З того часу, вдома вона займалася збором та оформленням необхідних документів.
Для офіційного працевлаштування в Німеччині їй треба було підготувати нотаріально завірені переклади свідоцтва про народження, шкільного атестата, усіх дипломів і, зокрема, того, що засвідчує отримання медичної освіти.
«Спершу треба було зробити апостиль, тоді перекласти документи у присяжного перекладача, а потім — завірити їх в посольстві. Це я робила в Харкові. Крім того, сертифікат на знання мови Гете Інституту. Платити за все це треба самостійно», — розповідає жінка.
Цей пакет документів Тетяна відправила в Німеччину, де для неї підготували виписку з академічною різницею — розбіжністю між українським та німецьким дипломом у вивченні дисциплін. Усе це жінка встигла зробити до 24 лютого 2022 року й лише чекала на відкриття візи.
Не знаю, коли мовний бар’єр зникне
Попри те, що колеги хвалили Тетянину німецьку, мовний бар’єр вона відчуває досі. Не так у побуті, як на роботі. Їй відразу було важко розуміти колег, але коли її перевели в інше відділення, де люди говорять на діалекті, розуміння мови знизилося до 20-30%.
«Там мовний бар’єр мене ледь не добив. Було враження, що я знову вивчаю німецьку з нуля. Я була у відчаї, бо не бачила результату. І це постійно перебуваючи у мовному середовищі. Прогрес я відчула лише через вісім місяців, але я й досі не вважаю, що знаю мову на достатньому для роботи рівні. Не знаю, коли цей бар’єр зникне», — ділиться Тетяна.
У березні 2023 року її диплом визнали у Німеччині. Зазвичай цей процес триває до двох років, але жінці вистачило одного. До визнання диплома вона працювала помічницею медичної сестри: спершу все робила разом з нею, потім робила те, що вона казала, а за чотири місяці — виконувала всю ту саму роботу, що й медсестра, але отримувала меншу зарплату і завжди могла звернутися до своєї наставниці за порадою.
«Щоб визнати диплом я раз на тиждень відвідувала навчання і склала іспит: теоретичну частину — усно, а практичну — у лікарні. У визначений день мені дали двох пацієнтів і, поки я робила свою роботу, два викладачі-екзаменатори її оцінювали», — розповідає жінка.
Зараз Тетяна працює в інтенсивній неврологічні реабілітації. Вона пояснює, що це не те саме, що реанімаційне чи інтенсивне відділення в Україні. Тут доглядають за дуже слабкими пацієнтами, які мають неврологічні проблеми. Більшість з них — на апаратах ШВЛ.
Заробітна плата та підвищення кваліфікації
Випробувальний термін у Німеччині триває пів року. Після його успішного завершення з працівником підписують довготривалий контракт.
«Ставка медсестри до оподаткування складає 3-3,2 тисячі євро. До того ж бувають доплати за нічні зміни, роботу у святкові дні, неділі та за складність роботи. Проте, слід пам’ятати, що тут високі податки», — говорить Тетяна.
А от понаднормові години тут не оплачують — за них працівник отримує додаткові вільні години та вихідні. Оплатити їх можуть в тому випадку, коли їх дуже багато, і клініка не може дати стільки вихідних — це десь 150-180 годин.
Вдома Тетяна працювала у «ковідній» реанімації. За свою роботу отримувала від 300 до 500 євро на місяць, після оподаткування. Коли відділення закрили, Тетяна один день попрацювала в терапії й відразу звільнилася. Там на двох медсестер було 50 пацієнтів, а зарплата — 200 євро. У Німеччині навіть бувши помічницею медсестри вона отримувала 1900-2100 євро.
«І на таку зарплату можна жити. Навіть якщо самостійно оплачуєш квартиру, яка тут коштує 500-600 євро», — говорить Тетяна.
До того ж, за її словами, в Німеччині є багато можливостей для подальшого професійного зростання. Щоправда, окрім самого бажання підвищити кваліфікацію, потрібно добре знати мову.
«Можна бути вунд-менеджером і відповідати за лікування ран, пролежнів, робити перев’язки. Можна бути менеджером з гігієни. Варіантів багато. Навчання у такому разі оплачує клініка, але працівник його має відпрацювати. Наприклад, моє визнання диплома також оплачував роботодавець, і тепер, якщо я не відпрацюю у клініці три роки, матиму повернути йому близько семи тисяч євро», — пояснює Тетяна.
Вона додає, що Німеччині зараз не вистачає медичного персоналу, тож українців у клініці працює багато. Навіть тих, хто не знає німецької: одні поєднують роботу з курсами, іншим — навчання зараховують до робочого часу.
«Я планую залишатися і знаю, що я не одна така. Хоча дитині адаптуватися важко і мама буде повертатися додому після закінчення війни. В Україні була гарна школа, після якої я вже нічому не дивуюся, але в Європі робота медсестри набагато більше цінується», — підсумовує Тетяна.
Олена Дрозд: Працювала в ресторані й асистувала в хірургічній клініці
Олена працювала в Сумах хірургом-стоматологом. Роботу за спеціальністю вона хотіла знайти й в Данії, куди разом з сином та мамою потрапила як українська біженка у березні 2022 року. Проте перші п’ять місяців у новій для себе країні вона провела на кухні невеликого ресторану, паралельно надсилаючи своє резюме у стоматологічні клініки.
«У різних комунах — різні правила. Там, де ми зупинилися, не могли допомогти мені з пошуком роботи за спеціальністю, а від виплат я відмовилася відразу», — говорить жінка.
Вона писала на електронні пошти, фейсбук- та інстаграм-сторінки місцевих клінік, просилася на операції — просто подивитися чи проасистувати, якщо дозволять. І в одній хірургічній клініці Копенгагена на її лист відгукнулися.
Протягом чотирьох місяців Олена їздила до Копенгагена волонтерити у клініці. Вона хотіла робити щось у своїй сфері й, поки знаходиться в іншій країні, переймати досвід колег. Планувала повернутися додому у вересні 2022 року, але коли зрозуміла, що ще зарано, попросилася на роботу хоча б на часткову зайнятість. Власник клініки пішов назустріч і запропонував їй посаду асистента стоматолога.
«Жалітися не буду. Це і так дуже добре. Я працюю в одній з кращих клінік Копенгагена, й влаштувалася до неї лише завдяки власній наполегливості й солідарності місцевих лікарів. Якби вони попросили мене пройти увесь шлях з визнанням моїх українських освітніх документів, я мала б дуже багато клопоту», — пояснює Олена.
Вона дізнавалася, як це зробити, бо все ж хотіла б оперувати, і не втрачати навичок. Але процедура надто складна. І бентежив її не так збір документів, як складання іспиту на знання мови. Це зайняло б дуже багато часу.
«Мені так і сказали: якби Україна входила до Європейського Союзу, процедура визнання освітніх документів була б значно простішою. Навіть іспит з мови не довелося б складати відразу. А диплом достатньо було б просто перекласти на данську мову, навіть не проводячи нострифікацію», — говорить Олена.
Мова та заробітна плата
Мовного бар’єра як такого Олена не відчула. Вона має високий рівень англійської, а в Данії майже всі нею володіють, навіть люди поважного віку.
Зарплата асистента у Данії складає 3000-3500 євро до оподаткування. Робота у вихідні оплачується вдвічі дорожче. За роботу у пізні години також оплата вища.
«Податок у Данії — 38%. Але оподатковується не вся заробітна плата. Для розрахунку неоподатковуваної частини враховується ряд факторів: річний дохід працівника, стаж, наявність дітей тощо. Виходячи з цього, виводять суму, на яку податок не накладається і суму, з якої сплачується 38%», — пояснює вона.
Олена має часткову зайнятість: вона працює 10-12 днів на місяць по 5-7 годин. Тому її зарплата зазвичай складає близько 1100 євро. Для прожиття цієї суми не вистачає. Тим більше якби Олена з рідними винаймала житло, яке тут коштує від 1000 євро за місяць.
Кар’єрне зростання у Данії так само тісно пов’язане зі знанням мови.
Цінують і не хочуть, щоб їхала
«У клініці до мене ставляться не як до асистента, а як до колеги-лікаря. Навіть на бейджику написали «Щелепно-лицевий хірург з України, яка розмовляє англійською мовою». Поважають, цінують і не хочуть, щоб я поверталася додому. Говорять, якщо я поїду і щось станеться, що мені знову потрібно буде виїжджати, то вони завжди допоможуть мені з працевлаштуванням за фахом, хоч у них, хоч в іншій клініці», — розповідає жінка.
Але Олена вже ухвалила рішення: хоч війна й не закінчилася, вони з рідними влітку повертаються додому. І причина не лише в тому, що їй хочеться оперувати й вже понад рік вона не бачила чоловіка. Вона хоче, щоб син навчався в українській школі. Їй не подобається, що дитина забуває свою мову, бо навіть у соціальному житлі, де вони зараз живуть, українські біженці говорять між собою російською.
«Це був корисний для мене досвід. У тому числі, щоб підняти самооцінку. Бо саме в Данії я зрозуміла наскільки у нас класні лікарі й високий рівень медицини. Мене переповнює гордість за свою країну і за своїх колег. Єдине, чого нам не вистачає, це фінансування. Я була в місцевій державній лікарні, і якби нашим лікарям дати все, що є тут, вони взагалі були б всесильні», — говорить Олена.
За її словами, данські лікарі забезпечені усім необхідним, а їхні лікарні більш фінансово спроможні й можуть собі дозволити безплатно проводити складні та дорогі операції пацієнтам безплатно. І це, в тому числі — заслуга високих податків.
